Усе життя – присвячене Львівському національному університету імені Івана Франка: від студентських років до зрілих наукових звершень. Тернистий шлях привів молодого інженера до звання доцента кафедри аналітичної хімії Львівського університету. Кандидат хімічних наук Богдан Стельмахович до 2022 року викладав для студентів хімічного факультету, але з початком широкомасштабної війни опанував нове для себе ремесло: на 60-му році життя взяв до рук зброю, аби дати відсіч ворогу та вступив до лав 65-го окремого батальйону 103-ої бригади Сил територіальної оборони Збройних сил України.
Сьогодні, уже демобілізований Богдан Мирославович, повернувся на рідний хімічний факультет, аби продовжувати справу свого життя – передавати знання студентам. Днями Богдан Стельмахович мав змогу поділитися з нами власним бойовим шляхом і розповісти, як війна здатна змінити життєві цінності та яким він бачить майбутнє України після нашої перемоги.
Богдане Мирославовичу, чи було у Вас певне усвідомлення ймовірної повномасштабної війни та Ваших подальших дій у такому разі?
Не дивлячись ні на що, я до останньої хвилини не вірив, що таке можливо. Слідкував за інформаційним простором: телебаченням, пресою, за суспільними настроями, але до самого початку війни не очікував, що таке справді можливе.
Відповідно до обставин як Ви діяли з початком вторгнення?
24 лютого, як почався весь той гармидер, я провів звичний навчальний процес до 5 години вечора. Наступного ж дня, 25 лютого, я відбув ще одну пару до 10 ранку і згодом пішов до військкомату. Однак у військкоматі тоді мобілізовували лише контрактників, тому відразу звернувся до частини місцевої територіальної оборони. Вже об 11 годині ранку черга добровольців на місці реєстрації була дуже великою. Солдат, який приймав документи, запитав у мене: «Чи зможете Ви у своєму віці переміщуватись із повним бойовим комплектом: бронежилетом, автоматом, каскою?». Ще й наголосив, що все це важить близько 24 кілограмів, і потрібно буде проходити 3-5 кілометрів пішки, а мені на той час вже минуло 59 років. На це я відповів, що витримуватиму, скільки зможу. За деякий час, у жовтні місяці, коли вдалось приїхати у 10-ти денну відпустку, я зустрівся з Тарасом (так звати цьому солдата) і зауважив, що бойовий комплект важить понад 32 кг і довелося ходити з ним по дві доби. А крім тих 32 кілограмів, необхідно було нести цинкові короби з боєприпасами (для кулемета ПКМ такий вантаж важив 17,6 кг). Назад часом доводилося виносити наших поранених і полеглих побратимів. Тому насправді все відбувається аж ніяк не за книжкою, а набагато складніше.
Яким був Ваш військовий шлях?
Перші 2 місяці наш підрозділ не відправляли на передову. Увесь той час ми несли службу на об’єктах обмеженого доступу, як-от лінії електропередач. Як офіцер я був командиром взводу, який на той час складався з 28 солдатів. Чесно кажучи, це був нескладний період служби, адже не було жодних бойових дій, лише чатування. Крім того, періодично нам вдавалось приїздити додому.
Та на другий день після Великодня ми виїхали в зону бойових дій і з 28 квітня вже були на передовій. Службу несли на різних напрямках. Спочатку це була Донеччина, а саме передмістя Ямполя, що на березі Сіверського Дінця, села Закітне, Озерне. Ми там були на спостережних пунктах. Контролювали берег річки від можливих проривів наступальних і диверсійних груп. Цікавий випадок стався, коли там розгромили цілий батальйон ворожої військової техніки – близько 30 одиниць, які безуспішно намагались прорватись через нашу оборону. І в такому темпі це продовжувалось до вересня. А вже у вересні був штурм Ямполя, у якому я безпосередньо брав участь.
Після успішного звільнення великих наших територій на Харківщині, таких міст як Лиман, Ізюм, Куп’янськ, Ямпіль, наш батальйон змінив місце дислокації і ми переїхали далі на північний схід, на межі Харківської та Луганської областей. Мабуть, багато, хто чув про такі села, як Стельмахівка, Андріївка, Джерельне, де до цього часу ведуться бої, безупинні артилерійські та мінометні обстріли.
Ваше рішення вступати до війська було за покликом серця чи відчуттям обов’язку?
Коли мене вперше запитали про моє рішення вступити до лав Збройних сил (це питання поставила мені моя вчителька зі школи, з якою я до цього часу підтримую зв’язок ), то я відповів, що мушу, адже почалась війна! Мій покійний батько взяв до рук зброю у 20 років і пішовши воювати проти ворога, а хіба я мав право вчинити інакше?! До речі, ворог був той самий, а пізніше батько сім років провів на засланні в сибірських таборах. Хтось же мусив захищати моїх дітей, моїх онуків, мою родину, моїх товаришів та друзів і, звичайно ж, наш Університет і можливість навчатись та працювати усім тут.
Чи мали Ви певний військовий досвід раніше? Якщо ні, то чи уявляли себе у ролі військовослужбовця?
Ніякого військового досвіду раніше я не мав, лише військова кафедра і двомісячні збори після четвертого курсу навчання в Університеті. Відповідно, повірте, я ніколи не думав, що мені доведеться брати зброю до рук, ба більше, ще й у такому віці!
До 24 лютого Ви робили внесок у майбутнє освітньо-науковою діяльністю, а після — зі зброєю у руках. Особисто для Вас це рівноцінні відповідальності – формувати гідних українців і стояти на захисті гідного майбутнього?
Працювати та виконувати будь-яку роботу потрібно по совісті і з належною відповідальністю. Мені видається, я чесно працював в Університеті та продовжую у цьому напрямку. Здається, завжди був активним в академічному житті: близько 10 років у Приймальній комісії Університету. Аналогічно й на передовій, де відповідальність є не меншою. Загалом до роботи потрібно ставитись вкрай відповідально або взагалі ніяк.
Чи стали принагідними Ваші професійний досвід та спеціалізація на передовій?
Авжеж, що певні знання ставали при нагоді, ба навіть аби розпалити та оптимізувати той самий вогонь у польових умовах. Та, безсумнівно, найбільше знадобились туристичні навики, які залишися від досвіду походів. Це стосувалось таких моментів, як правильне розміщення на ночівлю: як огорнутись спальними мішками, аби обмежити втрату тепла, як просушити одяг та взуття, щоб мінімізувати обмороження. Ось такий практичний досвід надзвичайно мені допоміг.
Наскільки на Ваш погляд є гармонійною співпраця фронту і тилу?
Зв’язок з тилом у нас був неабиякий. Якби не волонтери, наші родини та друзі, мені складно уявити, що було б. Адже на самому початку із забезпеченням були значні проблеми. Чесно кажучи, воно було на дуже низькому рівні. Згодом все налагодилось. Та від початку логістика працювала дуже погано: не вистачало питної води, продуктів харчування та й навіть хліба. Ми самостійно купували потрібні нам автівки і пальне, що й дотепер відбувається. Очевидно, що автомобілі були і залишаються необхідними в першу чергу, аби в певний критичний момент мати змогу оперативно здійснити евакуацію, відійти з оточення. Зокрема, у нас були позиції, в межах яких мінімальний прорив ворога забезпечував потрапляння в кільце. Тому підтримка нашого тилу була дуже суттєвою, і ми її завжди відчували. Я неодноразово говорив, що ми тримаємось на молитвах нашого тилу: дружин, дітей, батьків, друзів.
Ускладнювались умови ще й тим, що були постійні проблеми зі зв’язком з рідними. Ми майже не отримували новин з тилу. Не було прямого доступу до інформації із цивільного життя, яку ми могли б отримувати з газет, але над цим керівництво тоді не працювало. Тож справді цінними були моменти, коли вдавалось натрапити на зв’язок і зконтактуватись з рідними. Була інформація, яку втаємничували, адже доступний зв’язок все ж був незахищений і прослуховувався. Потім, завдячуючи пану Ілону Маску, ми отримали доступ до супутникового інтернету і перейшли на Starlink. Я точно не знаю, не фахівець у цій галузі, але такий зв’язок вже нібито достатньо захищений. Принаймні, завдяки його технологіям складніше розшифровувати наші розмови та інформацію.
Що найбільше закарбувалось у Вашій пам’яті за час повномасштабної війни?
Все ж війна — це суцільний негатив, які б позитивні моменти її не супроводжували. Після довгих місяців на передовій багато, хто не витримував морально такого навантаження, тому також траплялись погані взаємини між солдатами. Хоч приїжджають священники і в імпровізованих церквах здійснюють богослужіння чи час від часу концертні бригади з патріотичними піснями, та все ж позитиву у війні немає зовсім. Увесь час ти зайнятий військовою справою: стоїш на позиції, на посту в окопі, а решту «вільного» часу просто відсипаєшся. Адже сну завжди бракувало. Поміж тим за потреби допомагали місцевим жителям щось полагодити, ділились харчам, коли в нас уже були їх надлишки, завдяки допомозі волонтерів.
Тож яскравих речей, що закарбувались в пам’яті, все ж таки немає. Тим більше позитивних не може бути. Пригадую лише, як нас безперервно обстрілювали з мінометів, гранатометів, САУ, танків, гелікоптерів та всієї можливої зброї. Також пригадую, як фосфорні бомби скинули за кілька кілометрів від нас і як той фосфор спалював цілі лісові масиви. Ось такі речі справді запам’ятались.
Отримавши такий досвід, чи змінились Ваші цінності? Можливо, Ваш світогляд?
Навряд чи змінився світогляд, адже це досить довготривалий і важкий процес. А от стосовно цінностей, то відбулись значні зміни у матеріальних. Побачивши на власні очі зруйновані міста і села: той Ізюм, той Куп’янськ, той розбитий Харків та навіть розбомблені місцевості Київщини, переоцінюєш все сповна. Відразу на перше місце стають геть не матеріальні речі. Ті зруйновані села, де взагалі нікого немає, крім покинутих собак, показали на власному прикладі, що всі ці матеріальні блага нічого не вартують насправді. Навіть враховуючи, що побут тих регіонів значно різниться від нашого, та вигляд вщент знищеної місцевості змусив усвідомити, що є більш цінні речі, аніж матеріальне забезпечення.
Якою, на Вашу думку, буде Україна після нашої перемоги?
Думаю, що після перемоги нам буде зовсім нелегко, навіть дуже важко. Але для мене Україна завжди залишатиметься найкращою державою і рідною землею. Тому я й пішов воювати за неї, адже тут поховані мої діди і прадіди — закорінена моя історія.
Очевидно, що допомога західних партнерів не є вічною і світова підтримка з часом закінчуватиметься, тож нас чекатиме процес відбудови вщент зруйнованого Сходу. Та й не тільки Сходу, а й місцевості кожного регіону нашої країни. При цьому працювати потрібно буде самотужки. Але я надіюся, що все буде добре. Ба більше, я впевнений у цьому.
Також вірю, що після нашої перемоги зміниться ставлення до корупції у країні та до тих, хто її породжує. Посилиться ліквідація зловживань українських чиновників на найвищих рівнях. Авжеж, у кожного є своя думка щодо цього, але я впевнений, що спочатку потрібно вирішити питання із зовнішнім ворогом, а вже потім починати внутрішню боротьбу. Адже, без сумніву, недруги не втратять жодної можливості скористатися нашими внутрішніми суперечками зараз, зокрема, мовним питанням чи релігійними сутичками. Але те, що Україна буде, то це однозначно!
Дякую за розмову.