Патрон Львівського університету Іван Франко звертав увагу на роль початкової школи у формуванні дитини, її ставлення до світу та здатності до емпатії. Цей орієнтир є важливим та актуальним і для сьогодення. Що нині стоїть за такою філософією на практиці? Чого варто навчитися тим, хто навчатиме інших? Про професійну реальність розповідає випускниця факультету педагогічної освіти ЛНУ ім. Івана Франка, вчителька початкових класів Наталія Належата (Нечепурна) у межах проєкту «Universitas in nobis continuatur».
Перші спроби перевтілення у Вчителя
Бажання стати вчителькою у мене з’явилося ще у ранньому дитинстві. У дитячому садочку я обожнювала збирати навколо себе іграшки й упевнено їм щось пояснювати. У школі це захоплення лише міцнішало.
Пам’ятаю, як одного разу ми з мамою поверталися з групи продовженого дня, і я з захватом доводила їй, яка ж чудова професія вчителя. Моя дитяча логіка тоді була наївною: «Мамо, ну дивись, ти працюєш зранку до вечора, а я буду лише до обіду!».
Згодом ми з однокласниками постійно бігали до першої вчительки, аби допомогти їй перевіряти зошити. Мене заворожував цей процес, що потребував стільки уважності до деталей, відповідальності і був якимсь таємничим.
Бачачи мій інтерес, дідусь зробив для мене першу дерев’яну указку, а з роботи приніс великі аркуші для креслення, що стали імпровізованою дошкою. Я вигадувала списки класу, заповнювала щоденники, перевіряла саморобні зошити й виставляла оцінки. А під час шкільного самоврядування вперше відчула по-справжньому, як це – стояти перед класом у ролі вчителя. Мені було легко комунікувати з дітьми, пояснювати матеріал і тримати увагу аудиторії. Коли мене запитують, чому я обрала саме такий професійний шлях, відповідь завжди одна: я просто люблю дітей, а ще більше – навчати їх нового.
Усі дороги ведуть у ЛНУ ім. Івана Франка
Я хотіла вступити до університету саме у рідному Львові. Першим і єдиним у моєму списку був Львівський національний університет імені Івана Франка. 2015 року тут відкрився факультет педагогічної освіти, тож вибір був очевидним.
Початок студентського життя – це завжди хвилювання, новий ритм, доросла відповідальність. Але з перших днів мене не полишало відчуття, що я саме там, де маю бути. Щоправда, наше студентство припало на непрості часи. Спочатку – пандемія коронавірусу, а згодом і повномасштабна війна. Вони суттєво змінили наше молодече життя, позбавивши його безтурботності.
Однак професійний фундамент ми отримали залізний. Викладачі на факультеті педагогічної освіти – майстри своєї справи. Чесно кажучи, спочатку здавалося, що вони з нас намагаються «витиснути» абсолютний максимум. Але сьогодні, коли сама стою перед класом, розумію, наскільки потужною була підготовка.
Багато висловів і навіть висловів моїх наставників і сама використовую. Наприклад, моє фірмове для учнів: «Давайте без «давайте»» або нагадування, що ми «підносимо руку, а не ручку». 😊 Також зі мною щодня залишається чітке дотримання алгоритмів у розв’язанні задач та вміння послідовно й логічно виконувати математичні дії – цього нас ґрунтовно навчили. Окремо відзначу й підтримку декана Дмитра Дмитровича Герцюка, який завжди залишався відкритим до діалогу зі студентами.
Найбільший вплив на мої soft skills мало студентське самоврядування. Я подолала шлях від учасниці команди до очільниці самоврядування факультету, причому обіймала цю посаду двічі. Паралельно була старостою групи.
Саме цей досвід навчив комунікувати, працювати у команді, брати на себе відповідальність, організовувати масштабні заходи, обстоювати власну думку, водночас поважаючи інші. Це зробило мене гнучкою та впевненою у собі. За це особливо вдячна Назару Сениці та Олексію Каленіченку.
Звісно, студентство – це ще й про незабутній драйв. Перші сесії, від яких шкірою бігали мурахи, і перед якими хвилюєшся значно більше, ніж перед ЗНО. Підготовка до іспиту в останню ніч – класика студентського життя. Якось перед екзаменом я не спала 38 годин поспіль, адже хотілося знати все досконало.
Однак поруч завжди були люди, які робили цей період особливим: ми жартували між парами, годинами розмовляли, влаштовували вечірки, створювали власні студентські традиції. Фінальним акордом стало вручення дипломів – мить великої гордості, сліз, легкого суму та усвідомлення, що один важливий етап завершено. А вже наступного ранку почнеться новий.
Моя найбільша мотивація – це прогрес малечі
Зараз я працюю вчителькою початкових класів. У цій роботі щодня поєднуються навчання, виховання й постійна взаємодія з дітьми. Початкова школа особлива, адже саме тут формується база – навички читання й письма, вміння чути одне одного й бути частиною колективу.
Мій робочий день дуже насичений: уроки, підготовка матеріалів, перевірка зошитів, комунікація з батьками. До того ж усі діти різні: у кожного свій темп, у когось особливі освітні потреби, чиюсь увагу треба постійно утримувати динамічними форматами, комусь потрібна додаткова увага. Це вимагає колосальної емоційної залученості та внутрішнього ресурсу.
Моя найбільша мотивація – це прогрес учнів. Коли дитина, яка ще вчора боялася читати, раптом починає впевнено це робити, ставить глибокі запитання, щиро радіє власним успіхам – це справді окрилює. Неймовірно приємно щоранку йти на роботу й знати, що на тебе там чекають.
Перш ніж вступати…
Педагогіка – це покликання. До цієї справи або лежить душа, або ні. Чогось середнього тут немає. Тому абітурієнтам, які планують вступати на факультет педагогічної освіти, я би порадила насамперед порадила: прислухайтеся до себе, перевірте своє бажання працювати з малечею, будьте готові до колосальної відповідальності й постійного саморозвитку. Бути вчителем означає не просто пояснювати матеріал, а допомагати дитині рости як особистості. Якщо це вам відгукується – тоді ви точно на правильному шляху.