У часі відзначення Дня Української Державності, варто зазначити, що поряд із тисячолітньою традицією державності невід’ємним атрибутом українського народу завжди була мова. У різні часи та за різних обставин, під гнітом та заборонами українська мова щоразу підлягала жорстоким утискам і щоразу їй вдавалося витримувати тягар гніту. Сьогодні ж як ніколи актуально зосередитися на витоках власне української мови, зрозуміти її роль і місце у житті кожного українця від найдавніших часів і до сьогодення.
Про розвиток української мови поряд зі становленням української державності ми поговорили із докторкою філологічних наук, професоркою, завідувачкою кафедри українського прикладного мовознавства Іриною Кочан.
– Ірино Миколаївно, у контексті зародження та становлення української державності – яку роль у цьому процесі відігравала мова?
– Історія України складалася так, що вона була поділена між різними державними утвореннями. Її землі входили до Австро-Угорської монархії, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, російської імперії, тому розвиток мови був тісно пов’язаний з мовною політикою держави. Однак слід розрізняти усне мовлення народів, яке називають «руською мовою», і книжну мову, тобто офіційну, як правило, старослов’янську.
Так, з ІХ ст. по 30-ті роки ХІІІ ст. Київська держава була однією з найбільших і наймогутніших держав Європи. У цей давньоукраїнський період панувала саме «руська» мова. У XIV ст. почалася нова доба української мови – «середньо українська» або «староукраїнська». Тоді українські землі увійшли до складу Великого князівства Литовського та Королівства Польського. На думку литовського професора Вільнюського університету Зігмаса Зінкявічюса, руська мова була державною мовою Князівства Литовського і не тільки. Мова, якою говорили українці 400 років тому, збереглася у рукописах тодішніх п’єс, інтермедіях, в яких зображені сценки з життя народу. З часів революції 1848–1849 років «руська мова» стала однією з офіційних мов Австрійської держави. У «високих жанрах» вона часто рясніла домішкою польських, церковнослов’янських і російських елементів. Після Першої Світової війни українська мова стала офіційною в незалежній Україні між 1917 і 1920 роками. У радянській Україні вона зазнавала певної (неоднозначної) підтримки під час політики так званої «українізації», яку Сталін від самого початку (з 1923 року) оголосив як тимчасову політику. Від 1991 року ми маємо свою державу і всі ознаки державності. Декларацією про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Актом проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Україна проголосила свою незалежність. Відповідно мовою держави має бути українська.
– Розкажіть коротко про етапи формування власне української мови – як вона виникла і розвивалася відповідно до історичних та політичних умов?
– На думку відомого вченого українського походження зі світовим ім’ям, доктора філософії академіка Юрія Шевельова — українська мова безпосередньо виділилася з праслов’янської. Після розпаду праслов’янської мови у «східних слов’ян» сформувалося п’ять діалектів, два з них — києво-поліський та галицько-подільський, які утворили українську мову. Учений виділив кілька періодів становлення і розвитку нашої мови: протоукраїнський — VII-ХІ ст., давньоукраїнський — ХІ-XIV ст., ранньосередньоукраїнський — XV-XVI ст., середньоукраїнський — середина XVI – перші роки XVIII ст., пізньосередньоукраїнський — XVIII ст., сучасний — від останніх років XVIII ст. до сьогодні. З появою перших писемних пам’яток починається етап мови, який науковці називають давньоукраїнським. На цьому етапі українська набуває більшість рис, за якими її впізнають і сьогодні.
З ІХ ст. по 30-ті роки ХІІІ ст. Київська держава була однією з найбільших і наймогутніших держав Європи. На давній Русі також було дві літературні мови. Поряд з церковнослов’янською (старослов’янською) виникла на її основі також давньокиївська (інша назва — давньоруська) писемна мова зі значним впливом місцевих мовних особливостей. Її використовували для світських потреб — у державному управлінні, у князівських канцеляріях, літописах, в оригінальних і перекладних художніх творах тощо. Цією мовою були створені «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів похід», «Руська Правда» та багато інших.
Після занепаду Київської Русі давньокиївська (давньоруська) мова і далі вживалася на її колишній території, але в українських князівствах вона зазнала ще більших впливів народнорозмовної мови, через що витворився її своєрідний варіант — староукраїнська писемно-літературна мова, що функціонувала в Україні аж до кінця ХVІІІ ст.
До І. Котляревського і Т. Шевченка в Україні були дві літературні мови: церковнослов’янська, запозичена від болгар разом із прийняттям християнства, і староукраїнська писемно-літературна мова (ХІІІ – ХVІІІ ст.).
Противники української мови створили численні міфи щодо української мови. Щодо походження сучасної української літературної мови жодних проблем немає: загальновідомо, що її започаткував І. Котляревський творами «Енеїда», «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», а її основоположником став Т. Шевченко. Вони почали писати свої твори народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських говорів.
Згідно з нещодавно оприлюдненою гіпотезою К. М. Тищенка, українська мова відбиває утворення українців як етносу, що сталося у VI-XVI століттях унаслідок злиття діалектів трьох слов’янських племен — полян, деревлян та сіверян — за участі груп іраномовного та тюркомовного степового населення.
Термін «українська мова» вперше вжив харківський учений Ізмаїл Срезневський 1834 року, пророкуючи їй долю стати повноцінною літературною (стандартною) мовою.
Формування української мови, як й інших східнослов’янських, почалося ще від праслов’янського періоду й розтягнулося на декілька століть, проте процес становлення східнослов’янських мов не був синхронним. Найраніше він розпочався з української мови через те, що майже вся територія нинішньої України була частиною прабатьківщини слов’ян, а інші східнослов’янські регіони в той час ще були заселені неслов’янськими племенами — балтами та фіно-уграми.
– У чому, на Вашу думку, причина того, що росія упродовж всієї своєї історії намагалася знищити українську мову?
– Як відомо, росія як держава з’явилася значно пізніше, ніж Україна. Навіть саму назву своєї єдності вона вкрала в українського народу. 1721 року Петро І проголосив Московське царство «російською імперією», а московитян – росіянами. Михайло Грушевський увесь час наголошував, що ми народ, «у якого вкрали назву». Це дало росіянам псевдоблиск культурної цивілізованої держави з давньою історичною традицією. Після чого виникла потреба написати свою версію історії. Це втілила у життя цариця Катерина ІІ. Правдива історія Московії її шокувала, бо була куцою і дуже бідною. Особливо царицю вразило те, що могутня держава Русь, слава якої протягом трьох століть гриміла на весь світ і з князями якої вважали за честь породичатися королі Франції, Угорщини, Швеції… як з’ясувалося, до Московії не мала жодного стосунку. Оце і спонукало імператрицю взятися за створення власної версії російської історії. 4 грудня 1783 року за наказом Катерини створили «Комиссию для составления записок о древній истории, преимущественно российской». А відтак, за її вказівкою було створено міф про Київську Русь як «колиску трьох братніх народів».
– Наскільки важливим і, якщо можна так сказати, невідворотним є процес українізації України? Чи багато російськомовних людей, за Вашими спостереженнями, переходять зараз на українську мову?
– Слово «Україна» вперше з’явилось 1187 році у Іпатіївському літописі. Цей же літопис містить розповідь про князя Ростислава Берладника, який завітав до «України Галицької». А у Галицько-Волинському літописі містяться рядки про князя Данила Галицького, котрий «забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп’є, і Комов, і всю Україну». Історики відшукали у літописах підказки, як можна трактувати назву «Україна». Наприклад, Олександр Палій притримується думки, що це був синонім слів «князівство» або «земля». Іван Огієнко стверджував, що так називали «граничну Переяславську землю». Але є імовірність, що так охрестили всі інші землі київські.
Канадський історик українського походження Орест Субтельний, вважав, що слово «Україна», яке вперше з’явилось 1187 року, означає географічно «Київське порубіжжя». А Віталій Скляренко каже, що буква «у» в багатьох мовах, зокрема в українській, означає не «біля», а «в середині», тому не доцільно трактувати «Україну», як граничну територію чи окраїну.
17-18 столітті назва «Україна» набула більш вагомого політичного значення. Навіть Пилип Орлик, автор першої конституції, в обох варіантах документу згадує «Ucraina», «inUcrainam», «на Украйні», «Кіев и иные украинскіе городы».
Українська мова – мова держави Україна. Відповідно до статті 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. У 90-х р.р. XX ст. українська мова стала єдиною державною мовою в Україні. До цього майже 300 років українська мова заборонялася, піддавалася репресіям або не мала повноправного державного статусу в тих країнах, до складу яких входили українські землі. А функцію державної обов’язкової мови виконувала російська. Тому так склалося, що більшість мешканців східних та центральних районів України послуговувалося нею і в повсякденному житті. Сьогодні ситуація кардинально змінилася. Українська мова рік за роком набуває поширення у всіх сферах життя на у різних населених пунктах України.
Для когось вона є рідною, для когось мовою основного етносу, мовою народу, нації. Для когось – просто мовою держави, у якій людини проживає. У більшості держав світу державна мова асоціюється з назвою держави і є обов’язковою для уживання в різних сферах буття. Без знання такої мови не можна отримати престижну роботу, нормальну освіту, спілкуватися у сфері побутових послуг.
Особливо після початку російсько-української війни, населення починає усвідомлювати важливість ідентичності, соборності, єдності. Скільки людей перейшло на українську мову! А скільки хоче її удосконалювати, вивчати з нуля! Для цього викладачі-україністи проводять онлайн-курси з переселенцями. Це і вчителі шкіл, в яких розмістилися переселенці та біженці, і викладачі наших мовних кафедр.
– І на завершення розмови, які, на Вашу думку, найбільш ефективні шляхи популяризації української мови в суспільстві, а також за межами України і який внесок у цей процес робить Ваша кафедра та філологічний факультет загалом?
– Власне кафедра українського прикладного мовознавства Львівського національного університету імені Івана Франка є тією структурою, яка працює з іноземцями, навчаючи їх з азів української мови, а також вчить студентів факультету на спеціальних курсових дисциплінах методиці навчання іноземців української мови. У нас розроблені спеціальні програми, окреслено коло предметів, потрібних для цього, існує щоденна практика викладання української мови студентам різних факультетів, які приїхали на навчання до нашого Університету. Ми тримаємо тісні зв’язки з університетами Європи, де створені кафедри україністики, їздимо до них на практику, приймаємо їхніх студентів-україністів у нас. Це зокрема Познанський, Вроцлавський, Грайсвальдський університети. Тепер налагоджуємо зв’язки і з іншими університетами Європи та світу, де хочуть вивчати українську мову Раз на два роки ми проводимо міжнародну конференцію «Теорія і практика викладання української мови як іноземної». До нас долучаються учителі з різних куточків земної кулі із запитаннями, за консультаціями.
Тому з минулого року запроваджуємо нову навчальну дисципліну «Українська мова як успадкована», бо дуже багато емігрантів у світі хочуть не забувати рідної мови, удосконалювати її. Наші викладачі постійно стажуються за кордоном, зокрема у Відні та Берліні. Наші випускники працювали в Китаї, Кореї, Канаді. Багато з них сьогодні є викладачами української як іноземної у більшості університетів Львова і не тільки.
Підсумовуючи, хочу сказати, що українська мова сьогодні є однією з провідних мов Європи. Її хочуть вивчати не лише дипломати, а й бізнесмени, працівники торговельної, мистецької сфер, спортсмени. Бо мова наша красива, мелодійна. Вона має велику історію заборон, поневірянь, приниження. Вона заслуговує на те, щоб її престиж серед інших мов був високий і величний.