Чому українці досі не достатньо знають про власну культуру? Як вчасно розпізнати наративи, які росія просуває через екран у гібридній війні під виглядом «мʼякої сили»? Які таємниці приховують кіновсесвіти? Над цими запитаннями щодня працює засновник YouTube-каналу «Загін Кіноманів» Віталій Гордієнко. Його проєкт, який зараз має мільйонні охоплення, зʼявився не лише з любові до кінематографу, а й завдяки фаховій освіті та акторському досвіду. Свого часу Віталій навчався на факультеті культури і мистецтв ЛНУ ім. Івана Франка, де почав глибше розуміти підтексти творчості й мову сцени. Сьогодні в межах серії розмов з випускниками факультетів «Universitas in nobis continuatur» він розповідає про кіно не лише як оглядач, а як людина, яка знає про знімальний майданчик зсередини.
– Віталію, розкажіть, чому Ви обрали саме ЛНУ ім. Івана Франка?
– Я чітко бачив себе в акторстві, тому й розглядав заклади вищої освіти, де вчать бути в цьому майстерним. Львівський університет мав у моїх очах гарний імідж – він був чарівним, привітним і принципово українськомовним. Тож став вибором серця. Хоча одним із очевидних варіантів спершу був Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, але там у мене не склалося. Натомість у Львові прийняли з відкритими обіймами. Мабуть, і на тутешньому творчому відборі я виступив із більшим завзяттям.
Дехто зі знайомих тоді навіть дивувався, що в Львівському Університеті є своя акторська школа, зокрема спеціальність «Актор театру та кіно». Усі ж звикли до класичних напрямів, завдяки яким відомий ЛНУ ім. Івана Франка, – юридичного, філологічного чи географічного, наприклад. Про те, що існує факультет культури і мистецтв, знали не всі. А як виявилося, він дає дуже хорошу базу і розуміння професії. В Україні цей факультет недооцінений як місце, що готує сильних фахівців галузі – не лише акторів, а й режисерів, сценаристів, хореографів і театрознавців.
– Якими пам’ятаєте часи студентства?
– Специфіка навчання на актора така, що ти проводиш майже весь час у репетиційних залах. Звісно, нам кортіло більшого драйву, масштабніших подій, які б нас об’єднували. Тому мені дуже подобалися предмети, спільні для всього потоку, де перетиналися музиканти, хореографи, актори й театрознавці. Це зближувало і створювало справді творчу атмосферу.
Я навчався у майстерні Олекси Кравчука. Наставництво у театральному ЗВО вирішує майже все: якщо потрапити не до «своєї» людини, можна швидко вигоріти й розчаруватися. Мені з Олексієм Анатолійовичем пощастило. Для студента зустріти такого ментора на початку шляху – це вже величезний успіх.
– Які події з того періоду є для Вас тепер найяскравішими спогадами?
– Подією року був капусник на День театру. Це така забава, коли можна по-доброму посміятися з себе та викладачів. Складно було викроїти час на підготовку з нашим насиченим графіком, ще складніше – зібратися разом і все продумати. Коли збиралося 15 творчих людей – кожен мав власне бачення, тож треба було пройти через декілька кіл суперечок. Але мені цей процес подобався.
Ще одна особливість – усі наші акторські іспити були відкритими. Будь-хто міг прийти і подивитися. Пам’ятаю свій перший екзамен, коли тремтіли ноги, бо я й уявити не міг, що стільки людей захоче глянути. Було непросто впоратися із цим хвилюванням, але це лише спершу. Факультету потрібно якнайбільше такої відкритої практики, міжкурсових колаборацій і зустрічей з відомими людьми.
Взагалі, у наших студентських роботах було чимало яскравих митей. Особисто для мене найкращою виставою була «Зачарована Десна». Ця постановка повертала у дитинство і мене, і глядачів, які приходили на покази. Повною її протилежністю стала наша дипломна робота – п’єса Луїджі Піранделло «Шестеро персонажів у пошуках автора». Ось це вже була справжня, глибока й депресивна, драма, яка вимагала геть інших «акторських м’язів».
– Які свої ролі чи проєкти вважаєте знаковими? Що відгукується тепер, коли дивитеся на акторство з позиції кінокритика?
– Окреме місце в моєму серці посідає робота у фільмі «ЕКС» 2019 року, куди мене запросили ще студентом другого курсу. Отримати майже головну роль («Явора» – прим. ред.) у такому віці було чимось неймовірним! Олексій Анатолійович Кравчук поставився до цього спокійно. Навпаки повторював, що треба все пробувати й досліджувати на практиці.
Насправді, у багатьох профільних закладах освіти знімання під час навчання забороняють, адже існує позиція, мовляв, «спочатку навчіться, а грати будете потім». Але ж час мине дуже швидко, і згодом вже фізично не зіграєш шістнадцятирічного юнака. Тому вже на початку кар’єри варто заявляти про себе і хапатися за кожен шанс.
Я вдячний факультету, що мені тоді пішли назустріч. Це гіперважливо, особливо для Львова, адже місцевим молодим акторам буває непросто пробитися у великі столичні проєкти. Університету слід розвивати цей напрям, налагоджувати комунікацію з кіноіндустрією та інтегрувати реальні знімання у навчальний процес. Це дуже вдалий репутаційний хід.
…Мабуть, найбільше ціную свою участь у фільмі «Я, ”Побєда” і Берлін». Це одна із найкасовіших стрічок в історії українського кінематографу, де я маю яскраву епізодичну роль на дві сцени. Коли приходив у кінотеатр на покази й спостерігав за реакцією залу, помітив, що поява мого персонажа викликала хвилю щирого сміху. У такі моменти думав: «О так, це воно! Все заради цього!». Сюрпризом було, коли стрічка вийшла на Netflix, і для офіційного прев’ю платформи обрали саме сцену зі мною.
– Окрім кіно, Ви також грали у багатьох театральних постановках…
– Так, улюбленою була вистава «Прекрасні, прекрасні, прекрасні часи» режисерки Рози Саркісян, яку ми ставили у Першому українському театрі для дітей та юнацтва. Я навчався на третьому курсі, коли потрапив у цей проєкт. Перше враження пані Рози про мене було не найкращим. Але згодом все змінилося. Я брав участь у конкурсі на посаду актора, і одним із завдань було показати танець. Я танцював із партнеркою. Пані Роза вирішила мене протестувати і перевірити, хто з нас першим відведе погляд. Зрештою вона відвела його першою. Цей психологічний момент її переконав – так я отримав роль, яка стала найбільшим випробуванням у моїй театральній кар’єрі. Пізніше ще грав у Львівському театрі Лесі Українки, але там ролі були епізодичними.
До речі, виставу про повоєнне суспільство – «Прекрасні, прекрасні, прекрасні часи» – тоді багато хто сприйняв із подивом. Здається, навіть ми, актори, не до кінця її розуміли. Це дивний феномен: ти можеш геніально передавати емоцію на сцені, але не усвідомлювати глобального посилу режисера. Після початку повномасштабного вторгнення я б усім серцем хотів, аби ця вистава повернулася, і мріяв би зіграти в ній знову. Роза Саркісян сама дитиною пройшла війну, тому бачила все набагато глибше за нас тодішніх. Ми багато гастролювали з цією постановкою, возили її на фестивалі за кордон, а також на схід України – у Харків, Сєвєродонецьк.
– Що спонукало відійти від акторства і зайнятися культурною просвітою?
– Ідея проєкту «Загін Кіноманів» з’явилася на другому курсі. Десь перед тим я відкрив для себе YouTube як платформу, де можна монетизувати контент. Почав знімати, але перші три роки це не приносило жодного прибутку. Просто хобі паралельно з парами. На факультеті тоді ніхто більше не займався YouTube-проєктами, тож серед своїх я став першовідкривачем.
Мій блог про кіно давав мені, молодому львівському студентові, можливості: я потрапляв на закриті допрем’єрні покази в Києві, особисто спілкувався з режисерами та кастинг-директорами. На початку 2020 року, в розпал пандемії коронавірусу, канал раптово «вистрілив», і до кінця того ж року перетнув позначку у 100 тисяч підписників. Тоді я вперше відчув, наскільки великий потенціал має ця ніша.
Певної миті поєднувати дві сфери – акторство і блогінг – стало фізично неможливо. Уявіть графік: з десятої ранку ти на репетиціях, повертаєшся о дев’ятій вечора вичавлений, а потім ще маєш сідати за сценарій для нового ролика. Я більше не міг повноцінно жити у двох реальностях, тож ухвалив рішення залишити театр.
Сумно йти від колег, друзів. Кожен, хто бодай раз стояв на роздоріжжі професій, зрозуміє, як це непросто. Спершу бракувало нашого театрального колективу та живого спілкування, адже робота на YouTube – це переважно години наодинці з комп’ютером. Однак зараз я там, де все-таки маю бути.
– На факультеті культури і мистецтв майбутніх акторів вчать аналізувати підтексти й розуміти психологію творчості. Як ця база допомагає Вам «зчитувати» кіно?
– Звертаємося до дилеми, навіщо блогеру диплом класичного університету. Я відвідував пари з «Кіномистецтва». Завдяки цьому і здобув те, що англійською називають credibility – професійну вагу та авторитет. Мої оцінки ґрунтуються на вивченні історії кіно, аналізі класики та розумінні екранної мови. Плюс акторський бекґраунд і підготовка до вистав змушували постійно працювати над собою.
Коли на другому курсі я вперше потрапив на знімальний майданчик, то відчув на собі, яка це колосальна праця. Збоку здається: ой, та що там такого складного? Але коли опиняєшся в епіцентрі процесу – не як глядач, а як атом у величезному, складному організмі – настає справжнє відкриття. Кіно – це фізично виснажливо. Відчутно, коли зміна триває 18 годин, а ти мусиш постійно бути в тонусі. На тобі грим, спати заборонено, бо будь-якої миті можуть покликати в кадр. Це індустрія, де всі працюють у шаленому стресі. На майданчику близько ста людей, і кожна помилка означає втрату часу та грошей.
Попри всі «але», саме цей досвід дав мені абсолютне розуміння того, як створюють кінематограф, зокрема в Україні. Якщо за кордоном знімати одну сцену три дні або тиждень на одній локації – це нормальна практика, бо бюджети дозволяють, то в наших реаліях за 10–12 днів часто створюють цілий повнометражний фільм. Знаючи цю кухню зсередини, я дивлюся на українські стрічки зовсім іншими очима, аналізуючи їх максимально чесно та фахово.
– У чому бачите своє завдання як інфлюенсера сьогодні?
– Мені подобається надихати людей тим, що в Україні є якісний культурний продукт. Я щасливий, коли бачу, як це спрацьовує. Прагну, аби українці більше пізнавали самих себе через кіно, музику, різні мистецькі течії та винаходи. Аби міцніла асоціація з цим усім, а разом із нею – і відчуття себе українцями, зв’язок з цією землею.
Надто довго ми жили в реальності, де таких питомих асоціацій було замало. Нам десятиліттями насаджували російське, і суспільство за інерцією тягнулося до насправді ворожого як до чогось звичного. До того ж величезну частину нашої спадщини росія просто вкрала, і нам досі доводиться відвойовувати своє. Держава тримається не лише на кордонах чи законодавстві, а й на культурній та історичній суб’єктності, на спільності цінностей всередині нації. Що для нас є цими ментальними маркерами? Українська мова. Фільми на кшталт «Тіні забутих предків». Музика Володимира Івасюка – його «Червона рута» чи «Пісня буде поміж нас». За цими кодами ми ідентифікуємо себе як націю. Хочеться, аби таких символів у нашому просторі ставало дедалі більше.
Через «Загін Кіноманів» я намагаюся розкривати український культурний всесвіт, що є складним викликом, адже у YouTube діють суворі алгоритми. Щоби бути в трендах, ти змушений робити клікабельний контент. Наприклад, є ідея зняти відео про Параску Плитку-Горицвіт – неймовірну, глибоку особистість, художницю, яка створювала шедеври. Однак, найімовірніше, на нього мало хто натисне просто тому, що ширший загал не знає цього імені. Тож доводиться балансувати: шукати простір між мейнстримом і чимось невідомим, але фундаментальним. І потроху знайомити людей із цими нерозкритими пластами.
Про це варто говорити, аби в українців з’являлося якомога більше гачків «за своє». Ми маємо знати, хто такі Довженко, Параджанов, Курбас, Стус, Івасюк. Коли я чую пісні Івасюка, мене проймає до щему, бо це моє, і я цим пишаюся. Коли читаю Стуса – відчуваю, крізь який біль він намагався до нас промовляти. Ось як має бути. Моє завдання як блогера – піднімати на поверхню маркери, які пов’язують нас з Україною.
– Ви згадали про потребу знайомити ширший загал із нерозкритими гранями української культури. Як саме допомогти людям збагнути її глибше?
– Марно просто сказати: «Прийди, подивися – і ти все відчуєш». З культурою потрібно працювати через сучасний контекст, пояснювати її. Якби іноземець потрапив у Шевченківський гай у Львові на Великдень, він був би вражений, наскільки це жива й автентична традиція, попри війну. Те саме – з Різдвом у Криворівні. Й таких місць і подій в Україні чимало.
Ми дуже часто думаємо про те, як підкорити світ і показати іноземцям, які ми круті. Але нам досі бракує вміння показати це самим собі. Я й сам продовжую відкривати для себе Україну. Хочеться, щоб це захоплення своїм у людей зростало. Ми просто мусимо нарешті більше дізнаватися про українське – і навчитися це цінувати.
Подивіться, як потужно сьогодні лунає хор «Гомін», якого розголосу набув мюзикл «КАБАРЕ» у Молодому театрі або ж наш нещодавній фільм «Ти – космос». Хтозна, можливо, за декілька десятиліть про нього говоритимуть як про класику українського кіно – на рівні з «Тінями забутих предків» Параджанова чи «Землею» Довженка.
– Поділіться, над якими темами зараз працюєте? Чого очікувати глядачам «Загону Кіноманів»?
– Незабаром вийде велике дослідження про те, кому насправді належать радянські фільми, створені в Україні. Як-от стрічка «В бій ідуть одні “старі”», відео про яку вже є на каналі. Триває дискусія, як її сприймати та класифікувати. Це ж фільм українських кіномайстрів, але водночас і радянське кіно про радянську армію з неоднозначними наративами. Я люблю працювати з такими складними речами: переосмислювати їх і пропонувати альтернативний погляд, з яким глядач може співставити власний. Бо навіть радянський період українського кінематографу ми не маємо права віддати ворогу. Так, це спадщина дуже специфічного, часто пропагандистського типу, її важко дивитися, але це частина нашої кіноісторії.
Також із Держкіно та Мінкультом ми зараз боремося за відновлення на YouTube мого відео про мультфільм «Острів скарбів», яке заблокували за скаргами росіян. Крім того, у планах – інтерв’ю з Федором Стригуном про легендарну стрічку «Пропала грамота».
Мені цікавий і розвиток нашого телебачення. Готую матеріали про те, чому в Україні не прижився американський формат Late Night Show, а також розберу феномен тріо Педан – Притула – Фреймут, яке колись буквально підірвало телеефіри.
Попереду – багато масштабних і недодосліджених тем, які виходять далеко за межі кінематографу.