Олексій Каленіченко: «Важливо знати, що ти потрібний»

Після 24 лютого 2022 року боротьба за незалежність і цілісність України, за майбутнє всієї європейської цивілізації стала особистою справою кожного українця. Хтось протистоїть агресорові, реалізовуючи волонтерські ініціативи, хтось – просто продовжує навчатися, творити, працювати і сплачувати податки, вести боротьбу на інформаційному чи дипломатичному фронтах тощо.

Але доля кожного з нас уже майже пів року вирішується на лінії зіткнення цивілізацій, на фронтах нашої боротьби проти оскаженілих і безпринципних російських покручів. Серед тих, хто зараз зі зброєю в руках захищає усю європейську цивілізацію від російської орди – сотні викладачів, працівників, студентів та випускників Львівського національного університету імені Івана Франка. Більшість з них на момент початку повномасштабної війни не мали військового досвіду, але це не завадило їм вступити до лав Збройних сил України і стати тими, кого згодом назвуть рятівниками цивілізованого світу.

Уродженець Запоріжжя, студент магістратури факультету журналістики Львівського університету Олексій Каленіченко один із перших зголосився зі зброєю в руках боротися проти окупантів. На момент початку повномасштабного вторгнення Олексій очолював Студентський уряд Львівського національного університету імені Івана Франка. За рік своєї каденції він разом із командою підкорив не одну вершину: це стосується і розвитку студентського самоврядування і налагодження співпраці зі студентськими організаціями інших університетів України та Європи. Але найбільший приклад лідера, за словами самих студентів, Олексій продемонстрував  26 лютого, коли пішов у військкомат і став одним із захисників України. Тепер Олексій є командиром одного зі взводів, хоча міг би й далі перебувати на своїй посаді. Поки Олексій захищає Батьківщину на східних теренах, його команда активно займається волонтерством. Зокрема, разом із Благодійним фондом Сергія Притули університетська молодь зібрала вже 600 тисяч гривень на автомобілі для військових.

У нашій розмові Олексій Каленіченко розповів про мотивацію вирушити на фронт, внутрішні зміни та своє бачення України майбутнього.

 – Ви зголосилися до лав Збройних сил України добровільно. Таке рішення – це поклик серця чи зважений логічний вибір?

– Я думаю, що перше і друге мало однакове значення. Починаючи з 2018 року, я займався військовим вишколом на базі ГО «Українська оборона». Ми знали, що ескалація і повномасштабне вторгнення відбудеться. Знали і готувались в регулярних заняттях з тактики, бойової медицини тощо. Левова частина мого спорядження була придбана задовго до 24 лютого 2022 року. Окрім того, 24 липня 2021 року я закінчив кафедру з підготовки офіцерів запасу і склав присягу на вірність народові України. Тому коли все почалось, зрозумійте мене правильно, десь стало навіть морально легше. Це як із екзаменом – не так сильно панікуєш за кафедрою, як під час підготовки до іспиту. Емоційне і логічне, цього разу, виявилось єдиним правильним рішенням.

 Що нового вдалося пізнати і відкрити у собі за цей час? Війна змінює світогляд?

–  Ти починаєш по-іншому дивитись на багато речей. Стаєш більшим аскетом, принаймні в мене так сталось. Після того як ми прибули на Схід, я зрозумів, що більша частина мого рюкзака – це зайвий вантаж, який я відразу надіслав назад до Львова. Окрім того, ти по-іншому починаєш сприймати людей. Тут не так, як в цивільному житті – ти не можеш у випадку непорозуміння гримнути дверима і більше ніколи не бачити цих людей. Ти мусиш розуміти, що ви в одному човні і маєте шукати можливості для порозуміння. Але кардинально світогляд не змінюється, як мені здається. Бо вантаж досвіду та знань дається взнаки, і коли раптово починається монументально-імпульсивна переоцінка речей, то досвід тебе гальмує і ти продовжуєш залишатися собою.

  – Що важливо відчувати і знати про тил, перебуваючи на передовій? Наскільки необхідною є моральна підтримка чи активна діяльність рідних, близьких, колег для того, аби відчувати себе більш впевнено?

– Важливо знати, що ти потрібний. І те, що тебе продовжують цінувати не тільки за факт того, що ти в ЗСУ, але й за те, якою людиною ти є. Більшість з нас має сім’ї, родину і побут до яких мріють повернутися якнайшвидше з перемогою.

 – Мабуть, для мрій під час військової служби не залишається надто багато часу, але все ж саме мрії, ідеали, бачення особистого майбутнього і майбутнього країни – власне є тим, за що ми воюємо… Яка Ваша мрія про Україну? Якою має бути Україна, за яку Ви воюєте?

– Моя Україна – це країна, що ґрунтується на повазі до довколишніх. Моя Україна – країна толерантна до всього, окрім людей і явищ, які загрожують її суверенітету. Мрію після перемоги провести відпустку спочатку на малій Батьківщині, що зараз під щоденними обстрілами, а потім поїхати на вихідні до нашого Криму…