«У сім років я здивував родину рішенням стати адвокатом», – випускник Університету, суддя Верховного Суду Дмитро Гудима

Випускник юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, нині – суддя Верховного Суду, викладач кафедри теорії та філософії права Дмитро Гудима, переконаний, що без міцної теоретичної підготовки успіх у юридичній практиці малоймовірний. В серії інтерв’ю з випускниками Університету «Universitas in nobis continuatur» він розповів про своїх наставників та цінність університетської освіти, роботу суддею Верховного Суду, а також про те, навіщо сучасному правникові знання з математики, логіки та програмування.

– Спершу – трішки передісторії. Чому свого часу Ви обрали саме ЛНУ ім. Івана Франка і саме юридичний факультет?

– Із професією я визначився ще у сім років. Може, це й дивує, але, йдучи у перший клас, я знав, що буду адвокатом. На цей вибір мене надихнув персонаж із одного відомого телесеріалу, втім, професії адвоката я ніколи не романтизував. Це не справа наступництва, адже правників у моїй родині не було у жодному поколінні. Тож таке рішення семирічної дитини рідні сприйняли з подивом, але зрештою схвалили.

З 8 по 11 клас я навчався у Львівській гуманітарній гімназії (зараз – Класична гімназія при ЛНУ ім. Івана Франка. – прим. ред.), що лише зміцнило мій намір. У 1998 році обрати для вступу можна було лише один заклад вищої освіти, тож закономірно, що я подав документи саме до Львівського університету. Поява у 90-ті роки нових факультетів і спеціальностей не вплинула ні на мій вже сформований вибір, ні на бачення життєвого шляху.

У певний період я захопився кримінально-правовими дисциплінами та криміналістикою. Навіть мав намір змінити вектор і стати слідчим. Але внутрішнє чуття спрямувало назад до адвокатури. Після навчання я розпочав юридичну практику, щоб надалі стати адвокатом.

– Озираючись на студентські роки, що вважаєте найціннішою інвестицією у своє професійне майбутнє?

– Велику роль у моєму становленні відіграли різні освітні ініціативи та студентські конкурси, зокрема з написання есе на правову тематику для участі у літніх школах. Твори та есе, щоправда, як мені тепер здається, не виходили у мене блискуче. Але призові місця на цих конкурсах я посідав неодноразово.

Найцінніше, що дав мені цей період, – це знайомства з майбутніми колегами з різних куточків України. З багатьма студентськими друзями спілкуюся і сьогодні. Декого часто бачу на телеекранах, у публічному просторі. Приємно спостерігати, як розвиваються їхні історії, й усвідомлювати, що знаю цих людей як чудових фахівців.

Через двадцять років професійної діяльності особливо відчутна цінність таких професійних знайомств. Ціла плеяда людей, яких знаю з літніх шкіл чи конкурсів, сьогодні творить майбутнє України.

– Хто з університетських наставників найбільше вплинув на Ваше професійне становлення й наукові інтереси? 

– У нас був навчальний курс із загальної теорії права та держави, який викладав професор Петро Мойсейович Рабінович. Уже на першій лекції він запропонував студентам відвідувати гурток із теорії прав людини, права та держави. Я зголосився. У межах цього гуртка написав свою першу наукову роботу – певний аналог курсової із підвищеними вимогами до захисту.

Наприкінці першого навчального року Петро Мойсейович запропонував мені влітку не байдикувати, а почати досліджувати літературу з філософської антропології крізь призму прав людини. Я витратив чимало часу, щоб розібратися у тематиці, шукав додаткові знання, поступово занурювався у філософію. Згодом саме за цієї темою написав магістерську роботу, а пізніше – і дисертацію. Усе це відбувалося під керівництвом однієї людини. Саме професор Рабінович навчив мене писати наукові тексти. Він багато часу приділяв їхньому редагуванню, звертаючи увагу на найменші дрібниці. Я уважно ставився до його прискіпливих правок і запам’ятовував їх, аби надалі не припускатися подібних помилок. Це був неоціненний багаторічний досвід індивідуальної співпраці.

Під час навчання у магістратурі я переміг у конкурсі на стажування у Верховній Раді України. Воно тривало десять місяців і відбувалося в Києві. Науковий керівник тоді занепокоївся моєю участю у цій програмі, адже студенти, які раніше проходили таке стажування, часто до Львова вже не поверталися, заохочені перспективами столиці. Я дотримав обіцянки і повернувся, хоча й мав пропозицію працевлаштування.

Далі була аспірантура, а разом із нею розпочався і мій викладацький шлях. Із лютого 2004 року я почав викладати на тоді ще кафедрі теорії та історії держави і права, що після реорганізації стала кафедрою теорії та філософії права. Із самого початку поєднував викладання з юридичною практикою. Певний час мав одночасно шість офіційних місць роботи.

– Наскільки важливо для судді залишатися в академічному середовищі?

Практичний досвід допомагає пояснювати студентам, як функціонують певні законодавчі правила. Крім того, дає змогу розповісти про ті важливі прикладні речі, які навряд чи можна знайти у підручниках, але знання яких важливі для правника.

Викладаючи теоретико-правові дисципліни, я намагався показати, як теоретичні конструкції працюють на практиці – на прикладах із життя.

Багатьох своїх студентів зустрічаю й сьогодні. Особливо цікаво спілкуватися з тими, хто навчався не завжди добре. Мабуть, тому, що саме з ними проводив найбільше часу: потрібно було мотивувати, приймати перездачі, обговорювати негативні оцінки. Таке спілкування було занадто тривалим, щоб залишитися байдужим до їхньої долі.

Водночас викладання дає можливість навчатися й самому. Інколи я слухаю лекції своїх колишніх студентів. Наприклад, декілька тижнів тому одна з них читала лекцію для аспірантів і молодих викладачів на літній школі. Я теж був серед лекторів, але із цікавістю послухав її виступ і взяв участь в обговоренні.

– Яким був Ваш шлях до посади судді Верховного Суду?

Насамперед це був конкурс, а не шлях. Про шлях можна говорити, коли людина мріє про певну професійну вершину і вибудовує траєкторію, якою туди дістанеться. Своє прагнення стати адвокатом я реалізував. Амбіцій щодо посади судді не мав жодних.

Революція Гідності багато що змінила в усвідомленні громадянами того, якою є Україна і якою вона бути повинна. 2016 року розпочався новий етап судової реформи, і Закон України «Про судоустрій і статус суддів» вперше передбачив можливість стати суддею Верховного Суду не лише для професійних суддів, а й для адвокатів і викладачів із досвідом роботи понад десять років. На той момент я мав такий досвід і як адвокат, і як викладач. Тож іще на етапі ухвалення відповідного законопроєкту вирішив, що візьму участь у конкурсі на посаду судді цього суду.

Після багатьох років адвокатської та викладацької діяльності я добре розумів цінність рішень Верховного Суду і те, як вони можуть впливати на правову систему держави загалом.

Мабуть, якби це був конкурс до суду першої чи апеляційної інстанції, я б не мав інтересу змінити фах адвоката. Робота у Верховному Суді приваблювала тим, що пов’язана не зі встановленням фактів, а лише з тлумаченням і застосуванням норм права. Обставини вже встановили суди нижчих інстанцій, натомість завдання Верховного Суду – пояснити, як за цих обставин має працювати закон. Саме це мене цікавило. Зрештою 2017 року я став першим у рейтингу кандидатів на посаду судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Співбесіду на цю посаду проходив саме як викладач права.  Упродовж багатьох років я викладав не галузеві юридичні дисципліни, а теорію та філософію права, загальну та професійну етику, а також соціологію. Це може здатися несподіваним, але саме знання з теорії часто допомагають знаходити цікаві підходи до вирішення конкретних справ.

Студенти, буває, недооцінюють теоретичні предмети. Прикро, адже саме добре засвоєна теорія допомагає впевнено орієнтуватися у юридичній практиці. Якщо обмежитися лише вивченням нормативних актів і судових рішень, можна зрозуміти чинні правила та практику їхнього застосування, але не здобути того підґрунтя, що буде цінним у майбутньому. Теорія більш-менш стабільна, практика – мінлива.

– Розкажіть, будь ласка, детальніше про Вашу роботу як судді Верховного Суду. Що у ній є найскладнішим? 

– Головний виклик криється у надзвичайному навантаженні, хоча я ніколи цього не боявся, адже ще під час роботи адвокатом був зайнятий увесь рік, майже без вихідних. Хіба що вирушав інколи у нетривалі подорожі. Сучасний рівень навантаження на суддів в Україні не є нормальним. Це певний наслідок того, як держава організувала роботу судової системи. Негативні наслідки такої організації відчутні не лише для суддів і працівників апаратів судів, а й для учасників справ.

Верховний Суд завалений касаційними скаргами та справами. До того ж кількість його суддів поступово зменшується через відставки, тоді як кількість звернень зростає. Нерозглянуті справи накопичуються. Попри війну, демографічну кризу та вимушену еміграцію мільйонів українців, кількість звернень до Верховного Суду вже повернулася до довоєнного рівня, а в окремі місяці навіть його перевищує.

Сьогодні ми покладаємо на юридичні механізми значно більше очікувань, ніж вони здатні виправдати. Там, де колись ефективно діяли моральні норми, особисті домовленості, засновані на звичаях і правилах співжиття, чи авторитет певної спільноти, дедалі частіше люди покладаються на юридичні норми, звертаються до суду, очікуючи отримати офіційне підтвердження власної правоти. Але суд не може гарантувати, що рішення завжди відповідатиме баченню сторін. Війна, економічна ситуація тиснуть на людей, і вони намагаються вирішувати через суд навіть ті конфлікти, які колись могли би залагодити самостійно. Частина таких спорів узагалі не мала б стати предметом судового розгляду.

Як викладач соціології я схильний бачити в цьому ширші суспільні процеси. Їх неможливо змінити швидко, повернувши на попередні рейки. На це підуть роки, якщо не десятиліття.

– Як робота у Верховному Суді змінила Ваш погляд на право та його застосування в Україні?

Робота у Верховному Суді дала змогу побачити людські ситуації значно ширше. Якщо адвокат здебільшого працює із проблемами свого регіону, то суддя Верховного Суду – з великим спектром питань всеукраїнського рівня: і щодо людей, і підприємств, і органів влади.

Зрештою стає помітно, що інколи навіть розуміння одних і тих самих норм законодавства може відрізнятися залежно від регіону. Саме тому однією з найважливіших функцій Верховного Суду є забезпечення єдиного тлумачення норм права для всієї країни. Україна є унітарною державою, тому норми мають бути однаково інтерпретовані та застосовані на всій її території. Якщо цього не гарантувати, існуватиме ризик регіоналізації судової практики та можливих політичних наслідків.

Водночас зробити це вдається не завжди. Через так звані касаційні фільтри не всі справи можуть потрапити до Верховного Суду. Частина з них осідає на рівні апеляційних судів, і можливості в якійсь із таких справ для забезпечення єдності судової практики відкрити касаційне провадження є суттєво обмеженими. Тож «локальні відмінності» у підходах до застосування норм права можуть тривалий час залишатися.

Варто надати Верховному Суду змогу у виняткових випадках переглядати окремі малозначні справи, якщо стає очевидним, що в різних регіонах України однакові юридичні норми застосовують по-різному. Проте цю можливість треба збалансувати з обмеженнями на звернення до Верховного Суду з тих питань, які не мають суттєвого значення для забезпечення єдності та сталості судової практики.

– Вступна кампанія зараз у розпалі, й незабаром в Університеті розпочнеться новий навчальний рік. Які настанови Ви дали б вступникам та нинішнім здобувачам освіти юридичного факультету?

По-перше, варто навчитися мислити, а не лише запам’ятовувати інформацію. На правничих факультетах велику увагу приділяють саме останньому. Проте законодавство і практика його застосування змінюються, а вміння аналізувати факти, тлумачити норми права, будувати юридичну аргументацію та критично оцінювати різні позиції будуть цінними протягом всієї кар’єри.

Коли я був студентом, то, читаючи закони, не лише їх запам’ятовував, а й шукав прогалини, неузгодженості. Робив це не тому, що вимагали на семінарах, а з власного інтересу. Згодом ця звичка дуже допомогла і в адвокатській практиці, і на посаді судді.

По-друге, – працювати з першоджерелами. Не обмежуватися лекціями, підручниками, а вивчати нормативні акти та договори і те, як їхні норми діють на практиці. У цьому значно допоможуть база законодавства України та Єдиний державний реєстр судових рішень.

Третє – вивчати іноземні та комп’ютерні мови. Сучасний юрист повинен працювати з іншомовними джерелами, і не лише англійською мовою. Нещодавно я переконався, що окремі офіційні російськомовні переклади міжнародних договорів, якими свого часу і сам користувався, суттєво відрізняються від іншомовних оригіналів. Причому йдеться не лише про окремі слова, а подекуди й про навмисне спотворення положень таких договорів.

Щодо комп’ютерних мов, то право значно ґрунтується на логіці, а програмування допомагає цю логіку розвивати. Не менш важливою є й математична підготовка – принаймні вміння виконувати базові розрахунки, працювати з відсотками, розуміння алгоритмів. Уже сьогодні правники створюють власні програми, використовують штучний інтелект та OSINT-технології для пошуку й аналізу даних, автоматизують окремі робочі процеси. Міждисциплінарний підхід лише посилюватиме правничу освіту.

По-четверте, – розвивати навички як усного мовлення, так і юридичного письма. Є правники, які добре говорять, але не вміють писати. Є ті, хто чудово пише, але не почувається впевнено в ораторському мистецтві. Найуспішнішими є фахівці, які володіють обома навичками. Багато студентів недооцінюють значення письмової аргументації, хоча значна частина роботи адвоката, судді, прокурора чи нотаріуса пов’язана саме з підготовкою текстів.

П’яте – будьте допитливими. Право не існує окремо від інших сфер знань, як-от історії, філософії, соціології, політології, економіки, психології, етики. Саме ці дисципліни формують широкий світогляд, без якого неможливо по-справжньому зрозуміти суспільство, на благо якого ви працюватимете.

Шосте – не бійтеся складних викликів. Помилки є обов’язковою частиною професійного становлення, якщо людина здатна їх визнати. Молодому фахівцеві не слід нехтувати можливістю порадитися з більш досвідченими колегами, особливо коли його рішення може вплинути на долю людини.

І насамкінець. Репутація правника формується роками, а втратити її можна дуже швидко. Тому професійна етика, доброчесність, вміння чути, аналізувати і дистанціюватися від небажаних впливів повинні стати основою професійної діяльності.