Студентські товариства та інші молодіжні організації мають вагоме місце в історії Львівського університету. У діяльності товариств втілювалися провідні тогочасні ідеї національного поступу України, а їхні члени робили значний внесок у культурний та державницький поступ українства. Зрештою завдяки молодіжним об’єднанням у суспільну свідомість інтегрувалися ідеї та світоглядні позиції, які нуртували у Львівському університеті, однак не могли бути доктринальними у діяльності Університету через тодішній бездержавний статус України.
Понад сто років тому діяльність студентських товариств Львівського університету активно висвітлювалася на сторінках галицької преси, що підтверджує суспільну значущість таких об’єднань, а також дозволяє нам незаангажованим поглядом розглянути студентську активність понад сторічної давності. Зокрема, беремо до уваги провідний часопис Галичини кінця позаминулого століття – газету «Діло».
Одним з товариств, які знаходили активне висвітлення на сторінках часопису, є «Дружний Лихвар» (пізніше перейменовано на «Академічне братство»). Зі сторінок газети ми дізнаємося, що у 1879 році воно налічувало 50 членів й утримувалось лише за кошти учасників. Це, звісно ж, ускладнювало діяльність товариства, проте вони все одно знаходили шлях, як продовжувати розвиватись і вже у 1880 році кількість членів товариства збільшилось до приблизно 80.
В номері газети «Діло» за 31 грудня 1880-го року поділили цю фазу «Дружнього Лихваря» на два періоди. Під час першого, товариству вдалося знімати для себе кімнату й робити внесок у наукові дослідження, готувати реферати тощо. Окрему увагу журналісти присвятили тому, що члени товариства також зробили декламаторсько-вокальний вечір на роковини смерті Григорія Квітки-Основ’яненка. Найяскравішою частиною цього вечора став виступ студента філософського факультету Іллі Кокорудза з його рефератом «Становище Гр. Квітки, як письменника та громадянина». Такі вечори мали надзвичайно важливе значення для українського суспільства, адже вони сприяли збереженню та популяризації національної культурної спадщини, формували культурну ідентичність і патріотичні почуття серед молоді та інтелігенції, а також створювали простір для вільного обговорення українського письменства й громадських ідей в умовах обмежених можливостей для національного самовираження.
Проте нестача матеріальних внесків все ж вплинула на товариство. Через брак коштів з 1 березня вони мусили перестати знімати кімнату. «Дружньому Лихварю» тоді, як пише «Діло», протягнуло руку допомоги всім відоме товариство – «Руська Бесіда». Вони тримали в себе важливі речі «Дружнього Лихваря» та приймали в себе всіх охочих, хто цікавився цим товариством. Загалом члени товариства, а саме – І. Ганкевич, А. Чайковський, Д. Партицький, В. Охримович, І. Кокорудз, І. Грабович та інші – ніколи не втрачали можливості проявляти свою суспільну активність: були і делегатами на різних суспільно важливих зібраннях, і були присутніми навіть на прийнятті Цісаря в «Народному домі».
У 1882 році товариство було переформоване в «Академічне братство». Головним стратегічним завданням молоді вже у 1889-му стало обстоювання вживання в Університеті української мови. І, як ми дізнаємося зі сторінок «Діла» за грудень 1889-го, діяльність «братства» посприяла тому, що дискусія про вживання української мови перейшла на найвищі академічні та суспільні рівні.
На 20-ту річницю існування Товариство в травневому випуску «Діла» 1891-го року повідомило, що почне видавати «Ювілейну бібліотеку Академічного братства». В цій «бібліотеці» містились оригінальні твори членів товариства, переклади відомих зарубіжних творів. Наприклад, «Критично-літературні розвідки» Миколи Ганкевича (про повісті «Кайдашева сім’я» та «Бурлачка» Ів. Нечуя Левицького), переклад поеми Генріха Гайне «Німеччина» Івана Франка, «Про поезії Осипа Федьковича» Євгена Левицького тощо. Ціна цього ювілейного видання була низькою, тому що члени товариства хотіли, аби молодь зацікавилась як і працями, так і самим «Академічним братством». У цьому випуску про річницю, також є й історія Товариства.
Існувало у Львівському університеті і більш молоде товариство – «Ватра», яке мало приблизно 60 діячів. Про це згадується у газеті «Діло» за 9 січня 1892 року. Вони організовували збори, на чолі з Грушкевичем у 1895, проте й були часи, коли головою був Іван Франко. Початком існування товариства вважають 1892 рік, тоді, як йдеться в газеті «Діло» на перші збори прийшла 31 людина. Заступником був Р. Чайковський. Членами товариства були І.Масляк, М. Вашкевич, В. Барвінський, М. Левицький та інші. Звісно, що «Ватра» була спрямована на молодь і ставила собі за мету розвиток української культури та мови.
Як і вже у згаданому Товаристві «Дружний лихвар», грошей бракувало і тут, проте вражає саме бібліотека цього товариства. «Ватра» мала у своєму читацькому арсеналі: праці Івана Франка, Михайла Грушевського про історію Київської землі, Партицького «Старинна історія Галичини» та багато всього іншого.
Журналісти наприкінці ХІХ століття повідомляли, що «Ватра» займається Стипендією імені Шевченка. Її отримували здебільшого за наукові успіхи. Товариство знаходило кошти лише з внесків людей або ж організовували літературно-вокальні вечори, так само як й «Академічне братство». Саме у листопаді 1895-го у виданні «Діло» згадується така подія на честь вшанування Шевченка, Шашкевича та Федьковича. Того вечора було доручено науковому гуртку дбати про видання творів менш відомих письменників, як-от Федіра Заревича, Володимира Шашкевича та інших. Завершився захід рішенням голови товариства – Грушкевича: надіслати телеграму з подякою професору Грушевському за те, що допомагає товариству у розвитку.
Проіснувавши відносно короткий період часу, свої останні загальні збори товариство «Ватра» провело у 1896 році. Його голова Йосип Ганінчак наприкінці зборів, після подяк та голосувань стосовно майна товариства, виголосив довгу промову про все що зробили діячі за цей час: «Наше молоде товариство незадовго стало найчисельнішим зі всіх руських академічних товариств. Існувало воно всього 4 роки, та за той час приготувало твердий терен на довгі літа. Головна увага була на внутрішню діяльність. Добра адміністрація надала можливість при скупих коштах діяти успішно у двох головних напрямах: в піклуванні про бідних членів та в утворені бібліотеки. Члени нашого товариства завжди отримували допомогу в разі потреби значно легше й на значно вигідніших умовах, ніж у будь-яких інших товариствах. З подивом варто поглянути й на бібліотеку, в якій, попри такий короткий час існування та обмежені кошти, вдалося зібрати майже виключно найкращі твори. «Ватрі» належить ся заслуга, що увійшла в життя стипендія ім. Шевченка, а Шевченкова «Наймичка» – видана «Ватрою». Живий уділ в товаристському житті спровадив між членами «Ватри» гармонію, котрої всяке інше товариство сміло могло нам позаздрити».
У 1896 «Академічне братство» та «Ватра» розпались та створили «Академічну громаду», яка проіснувала до 1921 року. В цьому ж році було обрано головою товариства – Івана Раковського, українського антрополога та зоолога. Заступником став Сидір Голубович, а бібліотекарем – Володимир Гнатюк.
Враховуючи, що «Академічна громада» утворилась з двох товариств, то їхня бібліотека станом на кінець XIX століття мала тисячі творів, перекладів та праць. Окрім бібліотеки, ця академічна інституція створила свій фонд.
У цьому ж році розпочали свою працю й гуртки, створенні «Академічною громадою», а саме – «Кружок правників» (юридичний) та «Науковий кружок». Ще трохи пізніше було засновано «Клуб шахістів».
До речі, у «Наукового кружка» проводились власні збори на чолі з Яр. Грушкевичем, а пізніше В. Гнатюком. Гурток займався загальною освітою товариства, як згадується в газеті «Діло». Вони також робили конкурси для «тих, хто хоче написати чи то поему, новелу, оповідання, наукову працю, чи щось інше». Нагороди було три: 1) «Кобзар» Т. Шевченка в 3-х томах, 2) «Історія літератури» Ом. Огоновського, 3) Бібліотека Онишкевича Ⅲ том, твір Навроцького Ⅰ том, «Україна irredenta» Ю. Бачинського і «Хлопська посілість» В. Будзиновського.
«Академічна громада» та її численні гуртки стали справжнім культурним і науковим центром українського студентства у Львові. Вони не лише зберігали традиції попередніх товариств, але й активно розвивали нові форми діяльності. Завдяки об’єднанню ресурсів «Дружнього Лихваря» та «Ватри», нова організація змогла досягти того, чого не вдалося її попередникам окремо – стабільного фінансування та широкого спектру активностей.
Студентські товариства Львівського університету кінця XIX століття залишили по собі багату спадщину. Їхні бібліотеки, видання, стипендійні фонди та, найголовніше, традиції громадської активності студентства стали основою для подальшого розвитку української освіти та культури. Ці організації показали, що навіть в умовах обмежених ресурсів та політичних утисків можна досягти значних результатів завдяки спільним зусиллям, взаємопідтримці та відданості спільній справі.