Досвід Марії Німців, магістрині філологічного факультету ЛНУ ім. Івана Франка, доводить – дитяче захоплення літературою, зміцніле в академічному середовищі, може перерости у справу життя. Сьогодні Марія – івент- та PR-менеджерка «Видавництва Старого Лева»: саме вона робить книги багатьох авторів-сучасників видимими для широкого загалу.
В інтерв’ю для нашої серії розмов з випускниками факультетів «Universitas in nobis continuatur» Марія розповіла, як це – бути студенткою ЛНУ ім. Івана Франка, і про те, як Університет вплинув на її світогляд та професійні орієнтири.
Мова на рівні відчуттів
Потяг до гуманітарних наук у мене був ще з дитинства. А воно минало за книгами, якими я постійнозачитувалася. Здається, вже тоді я мала щось на кшталт «чуття мови»: могла не знати якогось правила напам’ять, але відчувала, як правильно написати слово чи вжити розділовий знак. Навіть пробувала писати власну поезію. Але, звісно ж, зараз ставлюся до цих віршів дуже критично. Зрештою давнє захоплення привело мене на філологічний факультет, де я спершу навчалася за спеціальністю «Літературна творчість», а вступивши до магістратури, обрала «Українську мову та літературу».
«Все дуже подобається і водночас лякає…»
Пам’ятаю, як на етапі вступу хтось із приймальної комісії сказав мені: «Тут добре. Ви точно тут залишитеся». Інакше й бути не могло. Університет, як і все місто Лева, вразив своєю величчю. Коли вперше зайшла до вестибюля головного корпусу, навіть засумнівалася – чи достойна тут навчатися? Я була дівчинкою з маленького містечка Чоп Закарпатської області, розгубленою та нерішучою. Тоді стався якийсь дисонанс, коли все дуже подобається, але водночас неймовірно лякає. Перші два роки студентства я тихенько сиділа на парах десь позаду, бо здавалося, що всі навколо розумні й говіркі, а я – ні.
А десь на третьому курсі таки відчула, що не схибила, вступивши сюди. Завдяки викладачам, які показували неформальні способи роботи зі словом, ламали стереотипи щодо філології, стався мій особистий «злам» – я нарешті почала ловити кайф від процесу: ставити запитання, насолоджуватися дисциплінами, відвідувати літературні події й книжкові презентації. Філологічний факультет став для мене не просто місцем для освіти, а й дав основу світогляду і вектор, куди рухатися далі.
Дух «гуртожицького» бунтарства і єдності
Адаптуватися мені допомогли й одногрупники. Наша гуртожицька спільнота мала свої характерні прикмети: більше волі, інше дозвілля, навіть своєрідний дух бунтарства. Разом з друзями ми відвідували мітинги, книжкові презентації, фестивалі, волонтерили на Форумі видавців. На Франківській конференції щороку виконували пісню на слова Каменяра «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», наснажувалися літературою, українським словом. Все це потроху підштовхувало мене до того, чим займаюся зараз.
Робити тексти видимими
Завершивши навчання, я пробувала себе у різних сферах – від ресторанної до рекламної індустрії. Але певної миті зрозуміла, що роблю щось не те. Мене тягнуло назад – у літературу. І таки притягнуло – тепер я частина команди «Видавництва Старого Лева».
Моя робота як івент- та PR-менеджерки «ВСЛ» полягає в тому, аби робити літературні тексти видимими. Це велика відповідальність – знайти індивідуальний підхід до кожної книги, адже автори та жанри дуже різні. Раніше я думала, що моя місія – служити людям. Насправді вона залишається зі мною й тепер: працюю задля письменників, допомагаючи просувати їхню творчість, робити почутим кожен голос. І заради аудиторії, адже прагну, аби українці розвивали у собі культуру читання.
Улюблена частина моїх обов’язків – це робота на книжкових фестивалях: формування програми, організація й координація літературних подій. Це драйвить найбільше.
А одним із найзнаковіших професійних моментів для мене була модерація розмови з письменником і ветераном російсько-української війни Артуром Дронем. Говорили про його збірку «Тут були ми». Це була моя перша у житті модерація, і дуже почесна, адже йшлося саме про творчість Артура, людини надзвичайного таланту і світла. Його поезія, дуже справжня і щемка, як і проза, зокрема есеї «Гемінґвей нічого не знає», які щиро рекомендую прочитати кожному.
Читацькі вподобання
Крім того, мою книжкову базу формують «Сад Гетсиманський» Івана Багряного, проза Тараса Прохаська, Костянтина Москальця. Важливою у цьому переліку є і класика – дуже люблю «Камінну душу» Гната Хоткевича, «Сойчине крило» Івана Франка і малу прозу українських авторів кінця XIX- початку XX століття. Також читаю якісний нон-фікшн, зокрема сильно вплинули на моє розуміння власних емоцій книжки психотерапевта Володимира Станчишина. А ще знаковою для мене стала книга американської психологині Едіт Егер «Вибір».
Коли є настрій втекти від реальності чи розслабитися, то читаю книги мого земляка Андрія Любки, а ще – детективи і трилери. Крайня книжка, яку прочитала — роман афгано-американського автора Халеда Госсейні «Тисяча осяйних сонць». Це важка історія про долі жінок на тлі страшних подій в Афганістані ХХ століття.
Йди туди, де страшно…
Ще навчаючись в Університеті, я і мріяти не могла про роботу в улюбленому видавництві. Та й навіть боялася мріяти. Але сьогодні я там, де я є, тому що навчилася йти туди, де страшно, і робити те, що колись лякало найбільше. А мріяти таки важливо, проте потрібно водночас діяти, адже мрії без дій нікуди не приводять.