Університет не завершується у житті випускника врученням диплома, його не можна залишити в архівах захищених робіт на кафедрі. Університет триває у кожному, хто одного разу став частиною його академічної спільноти. Він продовжується у щоденній праці своїх випускників, у рішеннях, у виборі, у цінностях, які ми несемо крізь усе життя.
Нова рубрика «Universitas in nobis continuatur» – це серія розмов із випускниками Львівського університету, у яких, насамперед, йдеться про шлях, наповнений любов’ю до обраної справи, любов’ю, яка зародилася у Alma mater. У планах – 20 розмов про вибір, про мрії, виклики і рішення, про сумніви і відкриття, про те, як знання перетворюються на дію, що змінює світ на краще.
Географ за фахом та стилем життя, Олег Малець нині робить молодіжну політику Львова невід’ємною частиною європейського контексту як ідейний натхненник та керівник багатьох проєктів для молоді, зокрема ініціативи «Твори». Свого часу він вступив на географічний факультет ЛНУ ім. Івана Франка без жодних вагань та «планів Б». Яким був шлях Олега від перших географічних мандрівок до управління муніципальними просторами, та як студентський бекґраунд допомагає йому тепер розвивати місто Лева – читайте у першому матеріалі серії.
Безкомпромісний вступ
У 9 класі мене делегували від школи на районний (згодом ми вийшли й на обласний) турнір з географії, де учасникам презентували Малу академію наук. Запросили туди на навчання і я погодився. Як МАНівець часто бував на географічному факультеті ЛНУ ім. Івана Франка, де познайомився з майбутніми викладачами. У доброму сенсі я був заздалегідь «заангажований».
До того ж мій друг Василь вже навчався на географічному. Весь свій останній рік у школі я чув від нього натхненні історії про факультет як про дружню спільноту. Щойно стартувала вступна кампанія, першого ж дня я приніс на географічний факультет Львівського університету документи. Одразу оригінали. Більше нікуди й не подавався. Працівники приймальної комісії спочатку не знали, що зі мною робити: «Але ви ж розумієте, що вже нікуди не зможете вступити, якщо залишите оригінали нам?!». «Звісно!» – відповів я.
Знайомство першокурсників з адміністрацією відбувалося в Органному залі. Це викликало мимовільну асоціацію з Гаррі Поттером, який вперше потрапив до Гоґвортсу. Мабуть, цьому сприяла атмосфера приміщення, звуки органа, промова декана Володимира Івановича Біланюка та завідувачів кафедр. Було відчуття того, що називається Академічністю.
Попри сум’яття від нової логіки лекцій та іспитів, я не почувався відчужено чи якось важко. Не мав утопічних уявлень про «навчальний рай», розуміючи, що в Університеті на мене чекає своєрідна школа життя. Навчання показало світ недосконалим, бо таким він і є насправді. Для нас не створювали ілюзії «ідеальності» чи тепличних умов, за що я дуже вдячний.
Про спадкоємність і пошук «професійного ґрунту»
Нашому поколінню дуже пощастило навчатися у плеяди чудових викладачів. Це Леся Вісьтак, Богдан Муха, Микола Назарук, Ярослав Кравчук, Семен Кукурудза, Анатолій Мельник, Степан Позняк… Кожен із них вніс свою частку і в моє становлення. Але особлива роль належала науковому керівнику – Олегу Шаблію, людині, яка, без гіпербол, була легендою української географії.
Наставники дали дуже багато: і професійної експертності, і розуміння справи, заради якої варто навчатися.
«Ми не туристи, ми – дослідники міст»
Пошук власного шляху вивів мене за межі авдиторій. Хоча я мав досвід роботи у студентському самоврядуванні, «родючий ґрунт» знайшов не там, а вже у професійних об’єднаннях – Європейській асоціації студентів-географів (EGEA), а згодом і в Українській спілці молодих географів.
До EGEA мене залучили на першому курсі. Я тоді ледве міг зв’язати два слова англійською. Це була чудова історія про вихід із зони комфорту та розширення світогляду – перші поїздки за кордон, взаємодія з географами з різних куточків Європи, прикладне дослідження міст та місцевостей у Польщі, Чехії, Нідерландах, Бельгії та інших країнах. Десь тоді й зародився наратив, що «ми не туристи, ми – дослідники міст». За кожною такою поїздкою стояв досвід, відкриття нового, усвідомлення складності світу. Там же я здобув перші практики з організації міжнародних подій. Потім це додало впевненості і в реалізації проєкту «Львів – Молодіжна столиця Європи 2025», у команді якого мені пощастило працювати.
Набувши досвіду за кордоном й одночасно живучи у викликах збереження України, ми з колегами зрозуміли: у нас все чудово з географічними студіями на рівні факультету, на міжнародній арені, а от на національному… Виявилося, що такі ж географи, як ми – люди з подібним стилем життя та мисленням – є у Києві, Харкові, Дніпрі, Одесі та багатьох інших містах. Зібравшись з духом, ми організували Перший всеукраїнський географічний конгрес на базі Чорногірського географічного стаціонару.
Мабуть, одним із найкращих показників успішності події є бажання її повторити. Так-от, за пів року провели Другий конгрес, а ще через пів року кияни підхопили естафету, і ми зустрілися вже у Каневі. Саме там відбулося і заснування Української спілки молодих географів. Ця організація покликана об’єднувати геоспільноту, забезпечувати поступ у сучасній українській географічній науці та освіті. Зараз до спілки входить 131 член та майже 400 осіб спільноти з 8 університетів України.
До речі, цьогоріч у червні відбудеться вже 16-й Всеукраїнський географічний конгрес. Нас, засновників, серед його дієвців, ймовірно, вже не буде, але започаткована нами колись традиція живе!
Усвідомлення відповідальності
Ні з чим не порівняю спогадів періоду Революції Гідності та подальшу боротьбу за її ідеали вже всередині рідного факультету. Наш курс бакалаврів розпочав навчання у 2013-му. 21 листопада на пару до професора Миколи Назарука прийшли старшокурсники й відпросили весь наш потік для участі в марші до Львівської облдержадміністрації. А далі – Євромайдан, активності на факультеті, пункт обігріву на площі перед пам’ятником Шевченкові, Майдан Незалежності в Києві, ніч розгону мирних демонстрантів… Здається, саме тоді й почалося справді усвідомлене життя. Почалося з розуміння, що ти не просто студент, а громадянин, який несе відповідальність за свою країну.
Точки дотику: від географії до громадського сектору
Зрештою якщо ми хочемо бачити зміни, маємо самі йти і робити їх.
Мій шлях у муніципальний сектор – це не зміна професії, а радше масштабування географічного мислення. Очоливши «Твори», я зрозумів, наскільки прикладною є університетська база.
Сьогодні ми інтегруємо молодіжну політику Львова у європейський простір, спираючись на чіткі дані та стратегічний розрахунок, а не на випадкові рішення. Ті самі математичні методи в географії, які ми колись вивчали на парах, виявилися ідеальним інструментом для бізнес-адміністрування. Географія – дуже комплексна наука, і вона багато в чому нагадує кроссекторальність молодіжної політики, у якій маю нагоду працювати тепер.
Крім того, я є членом Ради з молодіжних питань при Президентові України, тож ця діяльність розширюється на національний рівень уже в консультативно-дорадчій функції, зі своїми фокусами на поверненні молоді до України, житловій політиці та міжнародній співпраці.
Боротьба за людей
Якщо говорити про виклики, то найвагоміші з них – у площині демографічної кризи. Молоді люди гинуть зараз, захищаючи Україну. Нещодавно відбувся чин похорону Ігоря Рохмана – доброї людини, чудового географа, особистості, з якою повʼязано багато гарних спогадів. Як і з Тарасом Борщем, Дмитром Пащуком, Михайлом Гамкалом. Ці втрати означають вимивання того інтелектуального шару, який мав би будувати Україну. Наше завдання – знайти сили продовжувати їхню справу.
Нині багато учнів старшої школи бачать свою освіту, а часто й майбутнє життя – за кордоном. Це черговий виклик боротьби за людський капітал в умовах невизначеності. Власне, ми й будуємо таку інфраструктуру можливостей, яка би переважила страх і бажання виїхати, яка би переконала, що молоді люди потрібні тут не «колись, після перемоги», а вже зараз. Адже їхній вплив на розвиток країни може бути визначальним.
Формула цінностей сучасного лідера
Я вірю в те, що фрагментованими рішеннями та вчинками неможливо нічого змінити й покращити. Тільки тоді, коли ти об’єднаєш довкола справи класних людей; коли ви охопите різні спільноти й запропонуєте рішення; коли вибудуєте інфраструктуру, створите інклюзивні можливості; коли зведете мости між державами, містами, організаціями та людьми – ось тоді може щось і вийти.
Важить здатність конвертувати навіть такі катастрофічні випробування, як війна, у системні зміни, які дають молодій людині причини залишитися вдома. Маємо створити реальність, коли «місця», «рух» і «можливості» перестають бути просто словами в презентації і стають точкою опори для суспільства.
Якщо старатися вивести якусь формулу, то тут точно потрібно постійно калібрувати складові, щоб знайти ідеальний баланс для кожної нової справи. Константами тут будуть Візія, Команда та Стійкість. З фундаментом ідентичності – Визнанням, Усвідомленням, Результативністю, Далекоглядністю та Свободою.
Ми граємо «в довгу», тож основний результат побачимо у майбутньому. Власне, саме майбутнє і буде цим результатом.