Великдень для українців – це не лише одне з найважливіших християнських свят, а й колосальний пласт народної культури, де архаїчні вірування переплітаються із церковною догматикою, а локальні звичаї гармонійно вплітаються у орнамент глобальних традицій. Про тонкощі польової роботи з вивчення української обрядовості та трансформацію великодніх звичаїв у сучасному світі розповів професор кафедри етнології Львівського національного університету імені Івана Франка Володимир Галайчук.
Насамперед розкажіть, як загалом відбувається вивчення українських традицій святкування Великодня?
Фундаментом роботи етнолога є польові дослідження. Це експедиції, під час яких ми вступаємо у безпосередній діалог із носіями традицій: фіксуємо усну історію, записуємо спогади та документуємо живі обрядові практики. Трапляється, що викладачі кафедри беруть участь в експедиціях, організованих різними науковими установами України. Проте найчастіше цей процес для нас реалізується у форматі студентських практик, коли група виїжджає на локацію приблизно на два тижні, де створює стаціонарну базу для щоденної польової роботи.
Студенти готуються до цього етапу впродовж академічного року. Вони опановують методику інтерв’ювання, формують опитувальники, вчаться етиці спілкування та мистецтву правильного трактування почутого. Лише з таким концептуальним інструментарієм дослідник вирушає в експедицію.
Часто ми працюємо у синергії з фольклористами, адже наші наукові об’єкти – обряд і слово – нерозривно переплетені. Це цікава, але складна інтелектуальна та фізична праця: від піших переходів поміж селами до подальшої копіткої дешифровки і структурування записів. Однак без цього безпосереднього досвіду професійна підготовка етнолога неможлива.
Іноді дослідникам доводиться пішки долати значні відстані між селами. Студентська практика 2025 року. Польові дослідження сіл поблизу Славська (Львівська область). Фото учасників експедиції.
З якими труднощами стикається дослідник під час таких інтерв’ю: як відрізнити правдиві свідчення від вигадок, суттєві деталі від незначних?
Маємо розуміти, що у народній культурі нічого не існує ізольовано. Якщо певний звичай є справді традиційним, він обов’язково матиме паралелі – або в сусідніх місцевостях, або в інших звичаєво-обрядових сферах чи календарних періодах.
Наприклад, розпалювання вогнищ на Великдень перегукується з купальськими та багатьма іншими святкуваннями. Тому, коли хтось розповідає про обряди на якесь свято, пов’язані з багаттями, – ми вивчаємо це питання комплексно. Це лише один приклад, порівняльний підхід застосовуємо до аналізу усіх свідчень, бо якщо ми чуємо про певний елемент святкувань, важливо проаналізувати, чи має він ширші відповідники.
Якщо ж це щось абсолютно унікальне, зафіксоване лише в одному місці й не підтверджене іншими джерелами, – до такого матеріалу варто ставитися обережно, бо цей звичай може бути виявом пізніших нашарувань або локальною особливістю, яка не стала частиною ширшої традиції.
У роботі етнолога є цікавий парадокс: те, що здається «унікальним і неповторним», часто має меншу наукову вагу, ніж те, що повторюється і вписується у ширший контекст.
Багато традицій, притаманних нашим святам, мають тяглість із дохристиянських часів, як-от обряди на Івана Купала, Зелені Свята. Чи був своєрідний прототип Великодня в наших предків у давні часи? Які елементи-символи цього дня ми можемо вважати автохтонними?
Коли ми намагаємося виокремити найдавніші, «дохристиянські» елементи, то неминуче входимо в зону наукових гіпотез. Прямих письмових свідчень про дохристиянські прототипи Великодня у літописах немає. Цей день у тому вигляді, як ми його знаємо, – це суто християнське свято з чіткою догматичною структурою та календарною логікою.
Можемо припускати зв’язок Великодня з весняним рівноденням, враховуючи те, що на Великдень є багато обрядів, пов’язаних із тим же розпалюванням вогнищ. Але це порівняння залишається в площині гіпотез, бо вогонь був частиною багатьох обрядово-звичаєвих комплексів.
Щодо іншого поширеного атрибуту Великодня – яйця – то його значення могло формуватися не лише як символічне, а передусім як практичне: навесні, після зими, коли запаси вичерпувалися, яйця (у тому числі диких птахів) ставали важливим продуктом харчування. Тому їхня вагома роль могла виникнути з господарської необхідності, а вже пізніше отримати символічне значення, пов’язане з весною, а відтак – із Великоднем.
Вочевидь, ще дохристиянським є мотив поминання предків, яке супроводжується трапезою. Давню основу мають також великодні ігри, хореографія і самі тексти веснянок-гаївок тощо.
Тож, Великдень – одне з тих свят, де не можемо визначити чіткої дохристиянської традиції, попри це великодня обрядовість є надзвичайно багатогранною і різноманітною.
Професор Володимир Галайчук. Студентська практика 2025 року. Польові дослідження сіл поблизу Славська (Львівська область). Фото учасників експедиції.
Які регіональні відмінності святкування є найбільш цікавими?
Усі регіональні відмінності є важливими і по-своєму промовистими, адже замість єдиної «української традиції» ми маємо складну мозаїку локальних практик. Вони проявляються у всьому – від структури святкового тижня до дрібних побутових дій, вірувань і навіть інтерпретацій символів.
Наприклад, у різних місцевостях по-різному організований Великодній час. Десь існують обходи – коли діти чи молодь відвідують своїх хресних (так зване «волочіння» на другий день свят). Натомість перший день Великодня у деяких регіонах вважався таким, коли не годиться ходити в гості.
Практично всюди важливим був зв’язок із громадою: після святкового обіду йшли до церкви, де молодь водила гаївки, співала, бавилася в ігри, інколи ці забави продовжувалися кілька днів.
Відмінності стосуються і великоднього кошика та освячених предметів. Десь не освячують ковбасу, вважаючи її «нечистою» їжею, і навіть остерігаються починати це робити, якщо в родині не було такої традиції (мовляв, «ковбаса – то гадина: всюди гаддя бачити будеш»). Натомість в інших місцевостях освячують городину – буряк, моркву, картоплю. Подекуди під час процесу освячення кошиків та пізніше у день Воскресіння хлопці стріляли із саморобних пристроїв («моздирів»).
Окремий пласт – це вірування, пов’язані з паскою. Значення мало буквально все: коли її випікали, як вона піднялася, де тріснула, який має вигляд. Сам процес її замішування і випікання був ритуалізований: господині одягали святковий одяг, могли запалювати страсну свічку. Водою, на якій замішували тісто або змочували нею руки, вмивали дітей, бажаючи їм рости «величними, як паска». Щоб паска гарно пригнітилася, у піч кидали освячену гілку минулорічної верби. Здебільшого гарна паска була хорошою прикметою, проте надто гарну паску могли трактувати і як недобрий знак.
На Поліссі святкові дії після освячення великоднього кошика починалися з обходу господарства: освячену їжу спершу несли не до хати, а обносили нею подвір’я, худобу. Бувало, що частину паски зрізали і ділилися нею з коровою, яка була годувальницею родини. Інколи несли паску на лопаті, з допомогою якої пекли хліб.
Окремий пласт становили практики вшанування померлих. Десь не було заведено ходити на цвинтар на Великдень, а в інших регіонах померлим несли калачі «за поману», відвідували могили, залишали освячену їжу. Водночас зустрічаємо цікаве вірування, пов’язане зі смертю, що у великодній період – від моменту відкриття царських врат у церкві і до Вознесіння – небо відкрите, тому душі померлих у цей час безперешкодно потрапляють до раю.
Майстер-клас із писанкарства від Ірини Кметь. 2022 рік. Великодні писанки вчилися малювати діти з різних куточків України, які через російське вторгнення тимчасово мешкали у гуртожитках Університету. Фото: Юлії Гриценко.
А чи можете навести приклади таких локальних традицій, пов’язані із цікавими віруваннями чи й навіть «магічними» сенсами?
Так, часто трапляються згадки, що на Великдень за допомогою різних обрядів чи предметів, як-от освяченого часнику, який перед тим лежав на столі на Святвечір, можна було побачити відьом. Маємо детальні описи того, як відбувалися такі «полювання».
Дівчата вмивалися водою з-під фарбованих яєць («крашанок», «галунок»), щоб бути красивими, а після святкового сніданку люди ходили дивитися на річку, щоб «очі не боліли». Поширеною була заборона сну: на Великдень, як і на інші великі свята, не можна було спати вдень, бо це могло вплинути на врожай і господарство. В окремих селах треба було лишати хату відчиненою на ніч, не можна було гасити світло.
Під час святкування великого значення набувало подзвіння: вважалося, що той, хто першим задзвонить на Великдень, матиме здатність «розганяти хмари» під час бурі. Загалом на Великдень дзвонили багато і довго – інколи всі три дні свят.
На Волині після освячення кошиків господині намагалися якнайшвидше повернутися додому – таке кваплення було частиною обряду і додавало віри у подальше здоров’я та добробут.
Освячені продукти і речі – паска, хліб, сіль, масло, ніж, крейда, рушники, сам кошик тощо – часто наділялися захисними або лікувальними властивостями і використовувалися протягом року в господарстві чи в народній медицині та ветеринарії. Наприклад, крейдою малювали хрести на дверях, а ніж застосовували як обереговий чи лікувальний предмет.
Шкаралупу від крашанок ніколи не викидали – її спалювали (мовляв, «з димом – до Бога»), закопували на городі («щоб осот не ріс»), кидали під стріху хліва («від відьом»), згодовували курям («щоб добре неслися») тощо.
Такий прикладів місцевих вірувань є надзвичайно багато, всі вони відображають цікаві аспекти світобачення нашого народу.
Творчий захід «Великдень об’єднує» на хімічому факультеті, 2025 рік. Учасники малювали геральдику Університету на дощечках у формі великодніх писанок. Фото: Ярини Пришляк.
Останні роки в інтернеті є поширеною інформація про значення різних візерунків на писанках. Чи дійсно ми можемо сьогодні коректно «декодувати» такі орнаменти?
У літописних матеріалах немає свідчень того, як люди пояснювали значення символів на писанках. Так само ми не фіксуємо таких свідчень під час польових досліджень. Більшість того, що сьогодні поширюється як «значення символів», трактування кожних спіралі чи ромбика як «космосу» чи «поля» не можна назвати достовірним.
З більшою певністю можемо говорити про солярні знаки (хрести, сварги), оскільки вони мають ширше підтвердження з різних джерел. Щодо іншого – можемо лише припускати. Значна частина орнаментики все ж могла бути простим проявом художнього смаку майстрині, а не зашифрованим посланням.
Чи можемо ми говорити про «урбанізацію» Великодня?
Так, але важливо розуміти, що зміни – це природний розвиток кожної традиції, яка ніколи не є абсолютно сталою. Сьогодні ми бачимо нові елементи святкування: декоративні посипки на пасках, сучасні прикраси, екзотичні продукти в кошиках.
Комусь це подобається, хтось вважає це недоречним. Втім, критикуючи сучасні традиції святкування, маємо розуміти, що навіть те, що ми вважаємо «традиційним», часто є відносно новим. Наприклад, замість вишитих рушників, без яких ми нині не уявляємо великоднього кошика, ще донедавна використовували звичайні ткані «портовинки».
Змінювалася і сама паска: у недалекому минулому це була проста хлібина з хрестом, а різноманітні декоративні елементи, як-от колоски, листочки, квіти, а також здобність та розмір основного пасхального хліба – це результат поступових змін.
А наскільки відповідають історичній реальності сучасні реконструкції багатьох традицій, до прикладу, гаївки, які влаштовують у містах на Великодні свята?
У багатьох випадках це не реконструкція, а жива традиція. Є села, де гаївки досі виконують так, як це було понад сто років тому. Якщо колективи з автентичним репертуаром демонструють традицію своєї місцевості деінде, це важко назвати реконструкцією.
Традицію великодніх гаївок підтримує факультет педагогічної освіти. Гаївки 2024 року. Фото Олега Лядика.
А як щодо тих практик, які вже зникли або суттєво трансформувалися? Чи можна сказати, що ми щось незворотно втрачаємо?
Часто обряди не зникають безслідно, а просто відходять на периферію або стають менш поширеними. Яскравим прикладом є звичай розпалювання великих великодніх вогнищ біля церкви. Ще кілька десятиліть тому ця практика була надзвичайно живою: хлопці заздалегідь збирали десятки і навіть сотні зношених шин (а в давнину – старі колеса, ворота, плоти тощо), щоб підтримувати вогонь до самого ранку. У багатьох регіонах цей обряд мав назву «палити одіяніє / діяніє» – співзвучну назві книги «Діяння святих апостолів», яку в цей час читали в храмі. Поки в церкві тривала служба, хлопці пильнували багаття, що, як часто пояснюють, символізувало вогонь, біля якого грілися вартові коло гробу Господнього, і світло Воскресіння, що перемагає темряву.
Попри жорсткі заборони в радянський період, коли за такі вогнища можна було потрапити «в міліцію» й отримати чималий штраф, хлопці знаходили способи обійти обмеження, обираючи для дійства віддалені і важкодоступні для міліції та пожежних пагорби. Вони ризикували, але підтримували традицію, зберігаючи цей візуальний символ свята. Сьогодні ж, коли жодних заборон немає, інтерес до цієї практики майже згас природним шляхом, внаслідок зміни соціального побуту.
Великдень на станції «Академік Вернадський», 2020 рік. Освятив паску керівник 24 української антарктичної експедиції, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка Ігор Дикий. Фото: Національного антарктичного наукового центру
Деякі обряди стають лаконічнішими, інші – навпаки, набувають нових форм. Втім, навіть коли якісь звичаї перестають існувати в реальному часі, вони залишаються в нашій культурі як задокументований досвід. Зрештою, традиція вмирає не тоді, коли вона змінюється, а тоді, коли про неї перестають пам’ятати. Тому наше завдання – встигнути зафіксувати ці живі свідчення, аби майбутні покоління мали фундамент для розуміння того, як українці відчували цей світ крізь призму святкування Великодня.