10 березня 2025 року в Актовій залі Львівського національного університету імені Івана Франка відбулась урочиста академія з нагоди 211 річниці від Дня народження Тараса Шевченка. Участь у заході взяли представники адміністрації, викладачі та студенти Львівського університету.
Захід розпочався зі спільного виконання Шевченкового «Заповіту» на музику Л. Ревуцького. Після цього для виголошення доповіді «У спалахах Шевченкових рядків» запросили доктора філологічних наук, професора кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка Тараса Пастуха.
Насамперед доповідач зосередив свою увагу на тому, як Шевченкові поезії впливають на читачів, допомагаючи глибше осягнути життя й самих себе, увиразнюючи минуле, роз’яснюючи теперішнє й пророкуючи майбутнє. «Коли береш до рук «Кобзаря» і починаєш читати, то відчуваєш, як рядки віршів спалахують – авторськими прозріннями теперішнього і минулого, а також передбаченнями майбутнього, – і наш час підтверджує сказане; усвідомлюєш дивовижні авторські осягнення дійсності, людини, суспільства, всього світу загалом. І від цих спалахів-осягнень перехоплює дух, і ти в якомусь сум’ятті відкладаєш «Кобзаря» вбік і скеровуєш свій погляд кудись удалину, намагаючись пережити прочитаний рядок, додумати сказане, усвідомити те, що Шевченко увиразнює своїм могутнім словом. Це слово має колосальну енергетику, що зроджена авторською пристрасністю, любов’ю до того, що ознаменовує собою життя, і ненавистю до того, що втілює в собі смерть. І ця енергія передається тобі, і тоді ти починаєш виразніше відчувати життя. Існує дивовижна магія в цих рядках – магія справжнього», – сказав Тарас Пастух.
У своїй доповіді професор розставив необхідні акценти у розумінні спалахів-прозрінь, які постають із Шевченкових рядків, провівши важливі паралелі зі сучасною дійсністю. Так, Тарас Пастух процитував уривок із поеми «Гайдамаки», у якому Великий Кобзар пише:
Не спинила весна крові,
Ні злості людської.
Тяжко глянуть; а згадаєм —
Так було і в Трої.
Так і буде.
Аналізуючи ці пророчі рядки, доповідач наголосив, що Тарас Шевченко був надзвичайно далекоглядним і вірив, що справжня воля здобувається в боротьбі. «Шевченкове бачення далеке від того бачення, яке було поширене в українському суспільстві в 1990-х і проіснувало до 2014 року, – «ми доброзичливі до всіх мирних народів, тому і на нас ніхто не нападе». То було недалекоглядне мислення, наслідки якого бачимо зараз», – зауважив Тарас Васильович, згадавши, як Кобзар закликав своїх сучасників і нащадків: «… вражою злою кров’ю волю окропіте».
«Покоління, яке народилося після проголошення незалежності, а також попереднє покоління, сприймало ці рядки як абстрактну метафору, аж поки не настали події Революції Гідності. Відтоді ця метафора стала відображати конкретну реальність: ворог прийшов на українську землю вбивати, ґвалтувати, руйнувати, знищити українську ідентичність як таку», – пояснив Тарас Пастух, висловивши глибоку пошану Героям, які захищають нашу волю і незалежність на полі бою, дозволяючи нам жити і працювати на благо нашої Батьківщини.
Згадуючи про інші важливі акценти Шевченкових поезій, Тарас Васильович виокремив також те, що Великий Пророк фіксував відсутність колективного усвідомлення серед своїх земляків.
«На засадниче питання «Що ти такеє?», тобто «Хто ти, яка твоя суть, яке твоє призначення?» лунає відповідь: «Нехай скаже німець. Ми не знаєм». Оце незнання себе, невпевненість у собі, покладання на чужі авторитети є свідченням світоглядної незрілості колективного «я». Ця незрілість передається з покоління в покоління, від батьків до дітей». Так, у спалахах Шевченкових рядків простежується гостра критика світоглядних ілюзій українців, на противагу якій підносилося істинне самоусвідомлення, яке не дає іншим маніпулювати тобою», наголосив доповідач..
Як вважав Шевченко, розуміння самих себе і своєї ідентичності було можливим лише через критичний погляд на своє минуле і проведення «розрізнення в вольовому і морально-етичному вимірах». Шевченко писав:
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих…
Таким чином, у доповіді Тарас Пастух акцентував на тому, що для Шевченка минуле було основою теперішнього та майбутнього. Правильне усвідомлення минулого є не тільки ключем до розуміння проблем сьогодення, а й цінним дороговказом на майбутнє. Тому Кобзар і закликає нас:
Не дуріте самі себе!
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Сам Шевченко бачив минуле без ілюзій, упереджень і спотворень, адже мав непохитну силу духу та глибинне розуміння приналежності до свого народу, завжди «ішов за покликом долі, за власним внутрішнім імпульсом, а не за обставинами… і своєю поезією та своїм життям дотепер дає нам приклад того, як треба реалізувати свою екзистенцію». У цьому контексті на завершення доповіді Тарас Васильович наголосив на важливості збереження вірності самим собі тепер, у час несправедливих зазіхань ворога на нашу ідентичність, і висловив сподівання на те, що Шевченкові слова, його розуміння та енергія ще довго вестимуть прийдешні покоління й допомагатимуть нам перебувати на шляху правди і справедливості.
Надалі присутні мали змогу насолодитися літературно-музичною композицією на пошану пам’яті Великого Кобзаря за участі Народного дівочого хору «Ліра» (керівниця – заслужена працівниця культури України Оксана Мельничук), Народної чоловічої хорової капели «Прометей» (керівник – Віталій Чмир, хормейстер – Христина Флейчук) та Заслуженої хорової капели України «Боян» ім. Євгена Вахняка (керівник – Василь Чучман). Поезію Тараса Шевченка виконували студенти факультету культури і мистецтв Ірина Остюк, Аліна Чарнош та Данило Апет, а також студентка філологічного факультету Юлія Хвалібота.
Розпочалась композиція чуттєвим та емоційним декламуванням уривку з поеми «Сон» («Світає, край неба палає…»), після чого Народний дівочий хор «Ліра» виконав композиції «Садок вишневий» на музику Я. Степового та «Якби мені черевики» на музику Є. Козака. Прослухавши ці зворушливі й проникливі пісні на слова Тараса Шевченка, присутні мали змогу почути вірш «Зоре моя вечірняя», за яким слідували особливо експресивні та динамічні композиції «На вгороді коло броду» (музика А. Штогаренка) та «Б’ють пороги» (музика Е. Драча, аранжування О. Мельничук) у виконанні «Ліри».
Наступним номером літературно-музичної композиції була декламація вірша «Минають дні, минають ночі…», який вустами студентки Університету зазвучав надзвичайно зворушливо і натхненно. Після цього Народна чоловіча хорова капела «Прометей» виконала пісні на слова Тараса Шевченка «Дніпро реве» (музика Д. Січинського), «Не женися на багатій» (музика М. Дацко) та «Гей, літа орел» (музика В. Чмира).
Продовженням композиції стало декламування вірша «Не гріє сонце на чужині», за яким слідувала пісня «Сонце заходить» на музику В. Іконника у виконанні Заслуженої хорової капели України «Боян» ім. Є. Вахняка. Надалі учасники Урочистої академії прослухали поезію Тараса Шевченка «І знов мені не привезла…», а «Боян» заспівав глибоку й душевну пісню «Думи мої» (музика Є. Козака). Потім присутні насолодилися хвилюючим і драматичним декламуванням вірша «Мені однаково, чи буду…».
На завершення урочистої академії прозвучала композиція «Реве та стогне Дніпр широкий» на музику А. Авдієвського у виконанні усіх присутніх.
Після цього охочі мали змогу доєднатися до покладання квітів до пам’ятника Тарасові Шевченку.
