24 лютого 2025 року в Археологічному музеї Львівського національного університету імені Івана Франка відбувся вечір пам’яті випускника та викладача Університету, історика, археолога, військовослужбовця 103 окремої бригади сил територіальної оборони імені митрополита А. Шептицького Збройних Сил України Андрія Филипчука. Герой поліг у бою 2 лютого 2023 року під м. Кремінна, що Луганщині.
Андрій Филипчук – український археолог-славіст, історик, заступник директора з наукової роботи Історико-культурного заповідника «Давній Пліснеськ» (2015–2023 рр.), учасник (з 2003 р.) та керівник Пліснеської археологічної експедиції (2016–2023 рр.), доброволець, учасник російсько-української війни, військовослужбовець 103-ї окремої бригади Сил територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького Збройних Сил України.
Андрій Филипчук народився у с. Хишевичі Львівської області у сім’ї українських інтелігентів – відомого археолога Михайла Филипчука та інженерки-конструкторки Марії Процах. Середню освіту здобув у Коропузькій загальноосвітній школі. Упродовж 2006–2011 років Андрій Филипчук навчався на історичному факультеті Львівського університету за напрямом «історія» та спеціалізацією «археологія». У 2011 році вступив до аспірантури на кафедрі археології та спеціальних галузей історичної науки ЛНУ ім. Івана Франка. Підготував до захисту дисертацію «Археологічні пам’ятки празько-корчацької культури в басейнах рік Прут та Дністер», яку опублікував у 2021 році під назвою «Склавини V-VІІ ст. на Дністрі і Пруті».
У 2015 році вчений розпочав свій шлях в Історико-культурному заповіднику «Давній Пліснеськ»: став заступником директора з наукової роботи. Андрій започаткував у Заповіднику періодичне наукове видання «Пліснеські старожитності», заснував низку серій наукової, науково-популярної та біобібліографічної літератури. Автор та співавтор понад 150 наукових та науково-популярних праць, серед яких 8 монографій.
Андрій Филипчук був відомим гідом-екскурсоводом у Львові, чиє захоплення історико-культурною спадщиною зачаровувало туристів, адже екскурсії з його супроводом були справді особливими.
У перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну Андрій став на захист держави, добровільно долучившись до лав Збройних Сил України (позивний «Сірий»). Під час проходження служби опанував професії бойового медика та навідника СПГ-9 «Спис». Перебував у найгарячіших точках Луганщини та Донеччини: Білогорівка, Миколаївка, Стельмахівка, Кремінна. Восени 2022 року брав участь у звільненні Діброви та Ямполя. Попри надскладні умови мужньо та гідно виконував свій громадянський обов’язок. Основною мотивацією на війні в Андрія було гасло: «За кого ми воюємо: за сім’ю, за рідних, за дім, за Україну».
Вечір пам’яті розпочали із хвилини мовчання, якою вшанували пам’ять усіх Захисників та Захисниць України, які загинули внаслідок жорсткої російсько-української війни. Надалі присутні спільною молитвою вшанували подвиг Героїв.
Під час зустрічі її учасники переглянули одну з екскурсій, яку проводив Андрій і пройнялися притаманним йому шармом подавати складні історичні факти у простій і зрозумілій формі. На якусь мить зал Археологічного музею сповнився щирими усмішками, адже на відео Андрій не просто проводив екскурсію, а віддзеркалював щирість і справжнє людське тепло.
Спогадами про Героя поділилися університетські колеги, рідні, друзі, студенти та побратими. Щемливу історію спільного з Андрієм життя розповіла його дружина Галина. «24 лютого 2022 року – ця дата розділила наше життя, життя кожної родини на до і після. Війна внесла свої серйозні корективи в перебіг речей, в історію, і показала, що найбільше, що потрібно цінувати в цьому житті – це дорогих твоєму серцю людей. І для мене таким був і назавжди залишиться мій чоловік Андрій. Разом, рука в руці, ми крокували з ним по життєвій стежині близько 15 років, з яких 10 років у шлюбі. І, мабуть, нашим найбільшим досягненням було те, що в 2017 році ми стали батьками, – поділилася пані Галина. – Якось так склалися обставини, що Андрій показував синові і знайомив Артурчика з дідусем археологом, власне з археологічної літератури, з книг. І як би це не було дивно, нашому синові від сім років і він чудово розбирається в тому, що за професія археолог, чим займається археолог, як працюють археологи, що вони знаходять. Це, власне, завдячуючи Андрієві».
«Андрій був для мене наставником, другом, коханим і міцним плечем водночас. Він навчив мене ловити момент, цінувати життя тут і зараз. Він завжди старався мене здивувати гарними квітами чи підготовленою вечерею. А коли пішов на фронт, то я побачила у ньому зміни. Відбулося ціннісне переосмислення. Він завжди мені тоді повторював з фронту, що завжди нас любив, але ніколи не міг уявити, наскільки сильно. Він завжди казав: «Я Вас так сильно люблю, і тому я, власне, тут». На фронті я ніколи не чула від нього якихось слів зневіри чи розчарувань. Він так вірив у нашу перемогу. Його постійно переповнювало це почуття, що давало йому мотивацію працювати. Андрій любив життя. І я знаю точно, що він ще міг і мав багато чого зробити. Але війна — це не його вибір, це його свідома відповідь на виклик історії і час. Але я точно знаю, що справа, яку він почав, житиме далі і матиме продовження. І частинка Андрія завжди буде в кожному із нас. Я дякую Богу за те, що я мала змогу жити і бути поруч з такою чудовою людиною», – зазначила дружина Героя.
З теплом про Андрія згадували й представники школи, у якій він навчався, викладачі історичного факультету і друзі Героя. До слова, 30 листопада 2024 року Коропузькому навчально-виховному комплексу «Заклад загальної середньої освіти – заклад дошкільної освіти» присвоїли ім’я Андрія Филипчука та урочисто відкрили на його фасаді меморіальну дошку.
