Якого розміру зуби мамонта, чим займалися народи, які проживали на території України десятки століть тому, які прикраси носили наші далекі предки і чому античні амфори робили звуженими донизу – відповіді на ці та інші питання можна знайти, завітавши в Археологічний музей Львівського національного університету імені Івана Франка.
Загалом Археологічному музею вже понад 140 років і саме зараз в ньому триває модернізація експозиції. Проте, на щастя, ці роботи жодним чином не стали на заваді невеличкій подорожі у далеке минуле територій сучасної Західної України. На сьогодні фондова збірка музею налічує понад 50 тисяч одиниць зберігання, з них приблизно 1300 – представлені в експозиції, яка висвітлює матеріальну і духовну культуру населення Волині і Прикарпаття від палеоліту і до княжої доби.
Не підпорядковується диктатурі хронології лише перша зала. «Ми запланували, що вона буде виставковою. Там будуть представлені тимчасові, тематичні виставки, а також підсумки археологічних сезонів – будемо демонструвати відвідувачам знахідки, виявлені нашими студентами під час практики. Експозицію першої зали будемо змінювати декілька разів на рік. Таким чином гостям музею буде цікаво повертатися до нас знову і знову, адже тут завжди буде щось «нове»», – пояснює завідувач Археологічного музею Ярослав Погоральський і додає: «Ми плануємо облаштувати всі зали плазмовими телевізорами, на яких транслюватимемо відеоряд з інформацією про наші експонати, ту чи іншу історичну епоху і її культуру. Це буде така собі комп’ютеризована екскурсія для тих, хто любить роздивлятися музей наодинці, без гіда, а також дасть змогу подавати різнопланову інформацію на цифрових носіях».
Також Ярослав Погоральський наголошує, що експозиція модернізованого музею не буде візуально перевантаженою: біля експонатів планують вказувати лише назву знахідки і QR-код, який вестиме на сайт з уже детальнішою інформацію про кожен предмет і епоху.
А вже друга зала зустрічає нас презентацією давньої фауни – на рівні витягнутої руки лежить величезний бивень мамонта, поряд із ним – залишки зубів давнього гіганта, які, здається, за розміром майже як людська голова. За словами директора музею – до всього цього тут, виявляється, можна і треба торкатися. «Наша ідея полягає в тому, що історію треба відчувати на дотик. Ми маємо відходити від старих моделей роботи музею під гаслом «руками не чіпати». Навпаки – тактильні відчуття дозволяють набагато краще сприймати специфіку наших експонатів, зрозуміти їхнє призначення і зацікавитися історією. Також це допоможе зробити наш музей більш інклюзивним: ми зможемо запрошувати на екскурсії незрячих людей. Звичайно, велика частина експонатів залишатиметься під склом задля їхньої цілісності, але те, що можна брати в руки – ми даватимемо на ознайомлення гостям», – наголошує Ярослав Погоральський.
Поряд з рештками мамонта за склом вітрин чекають на відвідувачів перші «інструменти» наших предків. Усі вони кам’яні, виготовлені з кременю, адже його було легко розколювати на рівні загострені пластини, які слугували основою для знарядь праці та зброї (рубил, скребл, наконечників для стріл).
Майже кожна експозиційна вітрина містить глиняний посуд – різноманітної форми горщики, які з кожною епохою, а відповідно й стендом, стають все майстернішими, акуратнішими і цікавішими. Все це – посуд, якому вже понад 4000 років. Оглядаючи кожен виріб, мимоволі уявляєш руки людини, яка декілька тисячоліть тому, можливо, сиділа на цьому ж місці і карбувала акуратні лінії на ще невипаленій глині. Про що вона тоді думала? Що її турбувало? Що планувала робити у той день?..
Із задуму пробуджують слова нашого екскурсовода: виявляється, відповідно до того, які візерунки залишали на своїх керамічних виробах племена та яких форм надавали посуду – такі й назви дали їхнім культурам археологи. Так, до прикладу в Археологічному музеї зберігають предмети побуту культури лінійно-стрічкової кераміки, культури лійчастого посуду, шнурової кераміки тощо.
Окрему вітрину музею присвячено трипільській культурі. Її назва походить від села, поблизу якого вперше знайшли відповідні знахідки. Для трипільців був характерний культ жінки-матері, а чоловічу силу зображали у вигляді великих тварин – биків, баранів, ведмедів тощо. Тому в експозиції багато зооморфної та антропоморфної пластики – фігурки звірів та жінок.
«Потрібно розуміти, що все це відбувалося на території України в той самий час, коли в Греції зароджувалася антична цивілізація. І колиска нашої трипільської культури насправді дуже тісно переплетена і пов’язана з середземноморською», – додає Ярослав Погоральський.
У наступних вітринах поміж кам’яних (наприклад, бойових сокир), вже можна розгледіти металеві вироби. Так, серед цікавинок другої зали музею –прикраси та бронзовий кинджал (прямої аналогії якого немає фактично ніде в Європі), виявлені у багатому похованні комарівської культури на Рівненщині.
Наступна експозиційна зала переносить нас вперед у часі на декілька століть, у ранньозалізний вік. І перше, що втримує погляд – горщики, які, на відміну від кераміки попередніх залів не порожні, а наповнені чимось незвичним. «Це – урни зі спаленими рештками тіл. Багато племен того часу практикували те, що ми зараз називаємо кремацією. Хоча, наприклад, племена висоцької культури здійснювали парні поховання в обряді тілопокладення (інгумації): коли чоловік помирав, його дружину умертвляли і ховали поряд з ним, іноді в переплетінні обіймів. Також в могилу клали різні речі – прикраси, спеціальний мініатюрний посуд. Чимало таких предметів зараз є у нашій експозиції», – пояснює Ярослав Погоральський і демонструє малесенькі копії посудин.
Неможливо не помітити, що одна з вітрин третьої зали дещо відрізняється за вмістом від інших. Кераміка у ній зовсім інша, вкрита чорним чи червоним лаком, з різноманітними візерунками, а посуд не схожий на інший своєю формою – замість круглобоких горщиків тут стоять витягнуті гостродонні амфори. «Ці експонати потрапили до нас із розкопок давньогрецьких колоній чорноморського узбережжя України – Тіри, Ольвії, Пантікапея. Більшість із цих речей були завезені до нас торговцями з Греції, на окремих посудинах є клейма з написами, які ми пропонуємо розшифровувати студентам кафедри класичної філології під час практики», – зазначає Ярослав Погоральський. Принагідно він також пояснює, чому античні амфори робили такої дивної форми. Колись у них перевозили вино та олію і для того, аби посудини не розбилися чи просто не перехилялися під час транспортування кораблем, їх встромляли гострим дном у ящики з піском, який водночас слугував баластом. Таким чином товару не були страшні ні шторми, ні звичайна хитавиця.
У цій самій залі погляди відвідувачів перехоплюють найрізноманітніші предмети побуту, зброї і спорядження наших предків – від зламаних мечів, які клали до могил воїнів навмисно ушкодженими, аби ті більше не загрожували живим, і аж до дивовижних прикрас, якими оздоблювали кінські упряжі.
Остання зала Археологічного музею знайомить нас із життям безпосередніх предків українців – слов’ян, – від часу їхньої появи на сторінках писемних джерел та за княжої доби. Тут і боярський перстень-печатка із зображенням птаха, колекція хрестиків, фібул – застібок для плащів, за якими археологи здатні визначати вік того чи іншого комплексу знахідок. Зачаровують уламки різнобарвних браслетів зі скла, між іншим дуже популярних серед міських жінок, а також значно дорожчі срібні прикраси, виконані у техніці зерні та скані. Колись всі ці шийні гривні, персні та підвіски-лунниці приносили неабияку втіху і гордість своїм володаркам. А поряд із ними, прикріплені до полотна, чекають на свою свободу слова залізні та кістяні писала-стилуси. На скляних підставках непорушно лежать рештки гральних кубиків, дуже схожих на сучасні, тільки більші і виготовлені з глини. Нашим далеким пращурам не бракувало азарту!
Ярослав Погоральський звертає увагу на глиняні писанки часів Київської Русі: «Річ дуже рідкісна, зараз відомо лише кілька десятків таких знахідок, дві з яких – у нашому музеї!». Поряд із вітринами лежать уламки рельєфних плиток із зображеннями фантастичних тварин і птахів із Успенського собору в Галичі, який будував ще князь Ярослав Осмомисл, оспіваний у «Слові о полку Ігоревім».
Оглядаючи стародавні речі, які тримали в руках люди минулих століть і навіть тисячоліть, починаєш по-іншому сприймати тривалість нашого буття на Землі. Колись всі ці речі дарували комусь радість, стали чиєюсь допомогою, рятували або забирали чиєсь життя. Їх виготовляли, купували, знаходили, ними дорожили і їх боялися люди, такі ж (або лиш трохи інші) люди, як ми. Так, коли дивишся на всі експонати, які зберігає Археологічний музей, то мимоволі бачиш не речі, а людей. Можливо, через багато століть хтось так само дивитиметься й на наші речі і уявлятиме нас… Гадатиме, про що ми думали? Що нас турбувало? Що ми планували робити у той день?..
