Галина Яценко ‒ доцентка факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, авторка поетичної збірки «Соната любові» (2015), співавторка антологій «Mikrolithen Jenseits von Celan», «Sunflowers: Ukrainian Poems on War, Resistance, Hope, and Peace», збірок «Порцелянове безсоння», «Точка сходження», «Теплі історії. Він і вона», «Теплі історії в стилі блюз», «Теплі історії в конвертах» та ін. Опублікувала 60 наукових праць. Авторка навчального посібника «Публіцистика Івана Франка» та співавторка навчального посібника «Голодомор в Україні 1932‒1933 років». Переможниця численних міжнародних та всеукраїнських конкурсів. Сьогодні розмовляємо з Галиною Яценко про її творчий шлях, натхнення і мотивацію.
– У Вас такий величезний список нагород, це вражає, а скажіть, будь ласка, яка найбільше запам’яталась?
– Це Міжнародний конкурс мініпрози «Мікроліти: потойбіч Целана», який організовував журнал «Spiegelungen» разом з Інститутом німецької культури та історії Південно-Східної Європи при Мюнхенському університеті імені Людвига-Максиміліана. Коли прочитала про цей конкурс, то подумала тоді, яке цікаве формулювання жанру конкурсного твору «на межі поезії і прози». А також зацікавила постать Пауля Целана. Знала, що це австрійський поет та перекладач, єврейського походження, який народився в Чернівцях, знала декілька знаменитих його творів, зокрема «Фугу смерті». Але спершу навіть не думала писати роботу на конкурс, хотіла подосліджувати його творчість для себе. До речі, з-поміж відомих дослідників творчості Пауля Целана науковець Петро Рихло з Чернівців, у нього багато праць, присвячених поетові. Я почала читати ці дослідження ‒ і знаєте, мене вразила не тільки багатогранна поезія Пауля Целана, але й біографія. Це людина, яка увібрала в себе весь біль свого народу: батьки загинули у концтаборі, він сам дивом вижив у румунському трудовому таборі. Пауль Целан відчував якусь провину, що він залишився живим, а багато хто з його народу ‒ ні. І, до речі, таку «провину вцілілого» можемо відчувати і ми у майбутньому. Він був чужим у світі, який продовжував жити і радіти, відчував оту «єврейську самотність», «повільний геноцид», як писали дослідники. Ці внутрішні суперечності, а ще постійні тригери, які траплялися з ним, призвели до нервового виснаження. Одного разу була така історія. Пауль Целан з дружиною їхали поїздом, вона вдягнула жовтий шарф ‒ і він у стані афекту зірвав з неї той шарф прилюдно, ледве її не задушивши. Спогад про жовті зірки Давида, які нашивали євреям… Для нього жовтий був кольором смерті. Пауль Целан покінчив життя самогубством, втопився у річці Сені. Знаєте, я якось дуже особливо перейнялася його біографією. Текст «Вхопися, мій Хлопчику!» для цього конкурсу народився дуже швидко, мені здавалося, що його надиктовував сам Целан. Перемога у цьому конкурсі (з-поміж 201 твору) запам’ятається надовго, окрім грошового призу, організатори зняли про мене фільм, видали німецько-румуно-українську антологію (з творами трьох переможців і лавреатів). А ще мене вразило в цьому конкурсі те, що таблички з нашими творами тепер є в печері в Австрії, у якій також зберігається спадщина людства.
Ще одна вагома для мене державна відзнака – «Премія Івана Франка у галузі інформаційної діяльності» (2019 рік) за єдиний і перший посібник в Україні, присвячений публіцистиці Івана Франка, який ми написали у співавторстві з чоловіком, – Андрієм Яценком.
А ще пишаюся, що цьогоріч вийшла двомовна антологія «Sunflowers: Ukrainian Poems on War, Resistance, Hope, and Peace» у США, куди увійшла моя поезія про війну в Україні, яка представлена у багатьох країнах світу.
– Один з останніх переможних конкурсів ‒ конкурс «Що відбувається в темряві» від літературного порталу «Експеримент». Ваше оповідання «Чорне-біле» здобуло 2 місце з-поміж 213 робіт. Звідки такі яскраві образи?
– Ми гуляли з чоловіком у парку, випав перший сніг, наші сліди мережили чорним первозданну чистоту снігу ‒ і в мене виник такий образ. Я спочатку написала: «Вона любила чорне, він любив біле…». А потім навколо цій серцевинки виріс такий сюжет. Часто мої студенти, серед яких, я впевнена, є багато талановитих майбутніх письменників, кажуть, що для творчості їм треба більше життєвого досвіду, вражень від світу, контактів з іншими людьми, подорожей. Мені цього не потрібно, моя творчість народжується з мого внутрішнього світу. Я, наприклад, сиджу зараз з Вами в кав’ярні, он в куточку сидить яскрава пані ‒ і в мене вже зринає якийсь образ, народжується героїня мого майбутнього оповідання. Я більше інтроверт, домашня людина. У дитинстві бачити світ яскраво мене навчила бабуся Стефанія. Вона викладала українську мову та літературу. У неї завжди було багато життєвих історій, які розповідала з вкрапленням густої метафорики. І мене цього навчила. Пам’ятаю один випадок зі свого дитинства: падав сильний дощ, я нудилася в хаті, а в нас були такі мотузки для сушки білизни перед вікном. І бабця казала: «Глянь, як гарно дощ сушить свої крапельки на мотузці». Вона формувала в мене образне бачення світу.
– Чому саме цей твір вирішили надіслати на конкурс? Він з якогось іншого світу, з життя, де немає війни.
– Вибір був між двома творами. У мене є таке оповідання «Подорожні», яка побудоване у двох часових вимірах – 1940 та 2022 роках. У 1940 та 1946 році моя бабця пережила два примусові виселення з прикордонного села Дидьова, розповідала, яка це була трагедія для українців. Це виселення нагадувало воєнну операцію: роз’єднували родини, палили хати й церкви, люди по дорозі з розуму сходили, вчиняли самогубства… А другий часовий вимір – 2022 рік: смерть дитини від рук російських окупантів на евакуаційній «дорозі життя». На цих дорогах життя, смерті, переселення, яких так багато в українській історії, залишилися навічно «подорожні» ‒ душі мертвих, живих і ненароджених українців. Думала спершу подати його, але потім згадала, що мій знайомий книголюб, який зараз під Бахмутом, якось сказав: «Так багато є і буде літератури про війну, а хочеться «на нулю» читати не про емоції «на межі», а про звичайні ‒ кохання, розчарування, надію, які, вірю, ще проживемо після нашої Перемоги». Цього разу я також захотіла, щоб у моїх читачів відтерпла частинка душі, з’явилися інші емоції попри ті, що ми переживаємо під час війни, тому вирішила подати «Чорне-біле». Хоча це оповідання теж з ноткою трагізму. Це нагадування, що навіть після найболючішої втрати ‒ ти мусиш йти далі. Перед світанком ніч найтемніша…
– Що можете порадити студентам у тому, як мотивувати себе на нелегкому творчому шляху?
– Моя бабця писала вірші, але то були радянські часи. Зрозуміло, якими мали бути ті вірші, кого вони мали прославляти! Моя бабуся була дуже емпатична, з тонкою душею, тож і вірші були її відображенням. Вона надсилала свої вірші у районні та обласні газети. Їх, звісно, не друкували. Одного разу взяла свій поетичний зошит і кинула в грубку, він згорів, більше вона не писала. Я їй і собі завжди обіцяла, що не буду робити так, але якось також стала на ті самі граблі. Коли я вчилася на першому курсі, у мене був викладач-поет, я йому принесла свої вірші. Знаєте, молодій людині треба завжди якесь підтвердження, що ти щось можеш, що ти щось вмієш, що маєш майбутнє у своїй творчості. Він мені сказав: «Треба якусь нову форму шукати, новий зміст. У Вас такі більш стандартні вірші, класичні». Мене це так вразило, я перестала писати аж до першого курсу аспірантури. Але якщо в тобі живе Слово, ти мусиш його вимовити для світу.
Завжди кажу своїм студентам: творчість Вашу хтось може сприймати, хтось не сприймати, любити чи не любити, Ви мусите писати найперше для себе, а не на догоду комусь, не орієнтуватися на весь світ, бо світ буде реагувати по-різному, а шукати свого читача. Я пригадую нашого колишнього студента Артура Дроня, який зараз на фронті. Поезію Артура нещодавно цитувала під час свого візиту в Україну прем’єрка Італії Джорджа Мелоні. На третьому курсі Артур підійшов до мене за консультацією, запитав, чи зможу я відредагувати його першу поетичну збірку. У нього дуже гарні філософські поезії. Коли він показував свої вірші деяким відомим поетам, йому часто говорили, що поезія непогана, але дуже нагадує Жадана… Радили видати першу збірку, подивитися на реакцію суспільства, а вже тоді вони напишуть відгук… Я ці вірші важко редагувала, бо в мене тоді мама почала хворіти, робила це навіть у лікарнях. Але редагувала мінімально, бачила, що в Артура є талант, авторське я, ніяких впливів творчості Сергія Жадана на його поезію я не помітила, вона була самобутньою. Я йому завжди казала: «Артуре, видавайте! Я Вас у цьому підтримаю! Ви будете відомим поетом». І він видав збірку з цікавою назвою «Гуртожиток №6», бо багато було поезій зі студентського життя. А сьогодні вірш Артура «Перед межею збережи» перекладений польською, литовською, англійською, італійською мовами. Завжди намагаюся підтримати своїх творчих студентів, бо приємно, коли підтримують мене колеги з факультету журналістики, адміністрація Університету, дуже тішуся листами-вітаннями від імені Ректора з черговою перемогою та інформаційною підтримкою Пресцентру Університету та «Каменяра». Для мене дуже важливо, коли хтось з моєю допомогою робить перші кроки в літературі, і я дуже щаслива, коли згодом бачу надруковані збірки, відзнаки і перемоги у конкурсах моїх студентів. Це і є моя найвища нагорода!
P.S. До речі, стало відомо, що згадуване в розмові оповідання «Подорожні» ввійшло до фіналу Міжнародної літературної премії короткої прози імені Василя Портяка з-поміж 213 конкурсних робіт.