Минулого року наукова спільнота втратила історика, відомого дослідника української еміграції зі Східної Галичини та Північної Буковини кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. 3 травня 2022 року відійшов у Засвіти Степан Петрович Качараба – професор історії, декан історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, багатолітній завідувач кафедри історичного краєзнавства, кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн, надійний і чуйний колега, завзятий наставник молоді, життєлюб.
Степан Качараба народився у с. Молотів Жидачівського району Львівської області. Про свою Малу Батьківщину говорив з особливим теплом. Залюбленість у рідний край відчувалася у розповідях про місцеві пейзажі понад Дністром, побут, говірки, у глибоких знаннях місцевих звичаїв, народних пісень, колядок, вінчівок. До останніх днів опікувався мамою, яка рано залишилася одна, і покинула світ в родинній хаті незадовго до смерті сина. Сина, який телефонував до неї тричі на день з будь-якого куточка світу і проводив разом вихідні та відпустки.
У 1973 році Степан Петрович закінчив Демидівську восьмирічну школу, а впродовж 1973–1977 років навчався у Новороздольському політехнічному технікумі. Після служби у війську (1977–1979) вступив на історичний факультет Львівського університету, і з ним пов’язав все своє подальше життя. Шлях до декана історичного факультету простягнувся для нього від посади лаборанта кафедри історії СРСР, асистента тодішньої кафедри історії УРСР (від 1989 року – кафедра історії та етнографії України), доцента цієї ж кафедри (від 1992 року), заступника декана історичного факультету (1990–1994 роки), завідувача кафедри історичного краєзнавства та кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн.
Науковим наставником та щирим порадником Степан Качараба вважав професора Степана Арсентійовича Макарчука (декана історичного факультету у 1976–1994 роках), глибоку повагу та подяку до якого проніс через усе своє життя. Саме Степан Макарчук спонукав здібного випускника досліджувати проблеми української еміграції зі Східної Галичини та Північної Буковини наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Молодий науковець, ретельно опрацьовуючи джерела, детально описав кожен куточок досліджуваного регіону, з якого вимушено покинули рідні землі українці, в пошуках кращої долі. Цікавим дослідницьким аспектом його роботи було відображення галицької трудової еміграції в українських народних піснях. Любов до історії та навики дослідження рідних теренів прищеплював школярам (майбутнім студентам) працюючи штатним співробітником (за сумісництвом) історичної секції Малої академії наук.
У 1990 році Степан Качараба успішно захистив кандидатську дисертацію на тему «Українська трудова еміграція із Східної Галичини і Північної Буковини наприкінці ХIХ – початку ХХ ст. (1890–1914 рр.)». Через багато років його науковий керівник у спогадах відзначав відповідальне ставлення свого аспіранта як до наукової роботи, так і до виконання службових обов’язків.
На основі проведених наукових досліджень Степан Качараба розробив навчальні спецкурси для студентів, а саме «Українська еміграція кінця ХІХ – початку ХХ ст.», «Сучасна українська діаспора», «Українці в світі». У 1992 році Степан Качараба видав дві частини текстів лекцій «Українська еміграція зі Східної Галичини і Північної Буковини в кінці ХIХ – на початку ХХ ст.», а 1995 р. – монографію у співавторстві з Миколою Рожиком «Українська еміграція (1890–1914 рр.). Еміграційний рух зі Східної Галичини та Північної Буковини у 1890–1914 рр.».
Молодий науковець працював асистентом на кафедрі історії та етнографії України, а з 1992 року – на посаді доцента цієї ж кафедри (тоді ж отримав звання доцента). Попри педагогічну працю впродовж 1990–1994 років обіймав посаду заступника декана історичного факультету, відповідав за навчально-методичну, наукову та виховну роботу.
На початку 90-х років Степан Петрович активно включився в розробку навчальних програм з історії України та всесвітньої історії для загальноосвітніх шкіл та вищих навчальних закладів.
У 1998 році Степан Качараба очолив кафедру історичного краєзнавства. Завдяки його енергії та ентузіазму кафедра поповнилася молодими дослідниками історії політичних, культурних, освітніх, воєнних, побутових аспектів життя окремих куточків України. Працівники кафедри стали співавторами навчальних посібників та підручника з історичного краєзнавства. З 2000/2001 навчального року на кафедрі відкрито спеціалізацію «Історичне краєзнавство», згодом «Локальна історія».
Степан Петрович був ініціатором проведення циклу всеукраїнських історико-краєзнавчих конференцій «Історичні пам’ятки Галичини». Під його керівництвом як завідувача кафедри, а згодом декана історичного факультету відбулося сім конференцій, матеріали яких вийшли друком. Оскільки краєзнавство є не лише науковим напрямом, але й широким громадським рухом, в конференціях брали участь не лише науковці, працівники закладів вищої освіти, а й також співробітники історико-краєзнавчих установ, музеїв, фахові дослідники в галузі краєзнавчої проблематики. Такий симбіоз співпраці академічної науки і громадськості є корисним для популяризації та розвитку історико-краєзнавчих студій. У 2020 році до участі в конференції вперше були запрошені студенти університетів, які проявили вміння пошуку та критичного осмислення історичних джерел, щире зацікавлення історико-краєзнавчою тематикою. Підготовлені та опубліковані ними матеріали для багатьох стали першою «пробою пера».
До роботи з молоддю Степан Качараба ставився особливо ретельно, наголошував, що саме їй творити майбутнє, активно впливати на культурне та духовне життя рідного краю. Курсові та дипломні роботи студентів уміло вписувалися ним до науково-дослідної теми «Галичина в контексті європейської історії кінця XVIIІ – першої половини XX ст.». Водночас, спецкурси викладачів кафедри Степан Петрович скеровував на розширення горизонтів вивчення «малої» Батьківщини, засвоєння новітніх методів досліджень територій і спільнот, опанування нових моделей репрезентації минулого в локальних проявах, на зображення локальних товариств творцями історичного процесу, на розуміння краси і розмаїття традицій і поглядів. Від 2010 року Степан Качараба був членом Національної спілки краєзнавців України.
Тісні стосунки Степан Петрович підтримував з польськими науковцями. Разом із колегами з Краківського педагогічного університету він долучився до організації міжнародної конференції «Львів: місто – суспільство – культура», яка від 1992 року почергово проводиться у Львові та Кракові. Степан Петрович – єдиний учасник усіх чотирнадцяти конференцій цієї серії, а в тематичних збірниках опублікував дванадцять статей. Учений був членом української частини Комісії істориків України та Угорщини. В межах міжнародної співпраці стажувався у Вроцлавському, Яґеллонському, Ряшівському (Жешувському) та інших закордонних університетах.
Одночасно з педагогічною роботою Степан Качараба працював над докторською дисертацією, яку 2003 року успішно захистив в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Захисту передувала публікація ґрунтовної монографії «Еміграція з Західної України», яка стала підсумком наукових пошуків вченого. Базою для написання праці слугували архівні матеріали Польщі, Білорусі та, звісно, України, зокрема документи усіх обласних архівів Західного реґіону. Докторська монографія Степана Качараби розкриває соціально-економічні та політичні передумови еміграційного руху в Західній Україні міжвоєнного періоду (Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся), еміграційну політику польського уряду, зокрема, її національний аспект, масштаби та динаміку еміграційного руху, законодавчі акти Польської держави щодо еміграційних процесів. Водночас дослідник проаналізував формування та розвиток державного еміграційного апарату на західноукраїнських землях, утворення та діяльність громадських об’єднань опіки над емігрантами, розселення західноукраїнських переселенців, їхню соціально-економічну та національно-культурну адаптацію на чужині.
Науковий ступінь доктора наук та посада професора не змінили ставлення Степана Петровича до наставників, колег та студентів. Науковий консультант професор Степан Макарчук згадував: «… цього науковця я проводив від аспіранта до професора. У мої старші роки він цього не забуває і є для мене свого роду ще одним приятелем і другом з молодшого покоління…».
У 2008 році Степан Качараба очолив кафедру нової та новітньої історії зарубіжних країн Львівського національного університету імені Івана Франка. Еміграційні процеси продовжували бути у центрі уваги вченого. Соціальна адаптація людини і проблеми входження у нове суспільство, пристосування до погодних умов складали ще один аспект дослідницьких інтересів професора Степана Качараби. Науковець довів, що ключову роль тут відігравала Греко-Католицька Церква. Саме священники займалися опікою над українськими емігрантами у достатньо важкий для них час пристосування до нових суспільних реалій (Німеччина, Боснія та Герцеґовина). Окрім того, вчений простежив організацію підтримки емігрантів з боку львів’ян та створених ними опікунських товариств. Вивчення християнської опіки над українськими емігрантами спонукало Степана Петровича заглибитися в окремі аспекти історії церкви в країнах масового поселення українців – США та Канаді.
Впродовж 2006–2010 років Степан Качараба був членом Експертної ради з історичних наук Вищої атестаційної комісії у Києві, долучився до експертизи великої кількості дисертаційних праць молодих науковців. Водночас, як авторитетний учений входив до спеціалізованих рад із захисту дисертацій з історії у Львівському національному університет імені Івана Франка, Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України; виступав опонентом на захисті десятків кандидатських дисертацій у наукових установах Львова, Києва, Луцька, Івано-Франківська, Чернівців. Степан Петрович був членом оргкомітетів міжнародних і всеукраїнських наукових конференцій та редколегій низки українських періодичних фахових видань, зокрема у Львівському, Прикарпатському, Східноєвропейському, Тернопільському університетах. В останні роки Степан Качараба керував методологічним семінаром на історичному факультеті Львівського університету.
Багато зусиль професор приділяв вишколу педагогічних і наукових кадрів. Під його керівництвом десятеро аспірантів захистили кандидатські дисертації з актуальних проблем історії України та всесвітньої історії.
У 2017 році Університет, якому професор Качараба віддав усе своє свідоме життя, засвідчив свою повагу і шану, присвоївши ученому почесне звання «Заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка». Визнанням істотного значення наукових розробок науковця для розвитку історичної науки стало його відзначення Нагрудним знаком «За наукові досягнення» (2008 рік). Однак найвищою нагородою Степан Петрович вважав щирість у стосунках і повагу колег, родини, усіх хто оточував його на життєвій ниві.
У лютому 2019 року Степана Петровича обрали деканом історичного факультету. Очолити факультет йому довелося в нелегкий час. Вже з 2020 року йому довелося організувати роботу факультету в умовах епідемічних обмежень, зумовлених поширенням коронавірусної інфекції (COVID-19). Час показав, що це не було найважчим викликом, адже 24 лютого 2022 року роботу країни паралізувала російська агресія, повномасштабна війна розв’язана східним сусідом проти Української Держави. Завершувати навчальний рік довелося в надзвичайно скрутних умовах. А для наукової спільноти Львівського національного університету імені Івана Франка травень затьмарився ще й втратою декана історичного факультету, колеги, щирого товариша.
Нам завжди бракуватиме привітної усмішки Степана Петровича, бракуватиме його «а з якого дива?» замість «чому?», його уміння перевести на жарт напругу, яка нерідко супроводжує робочі будні. Степан Петрович любив співати, мав чудовий голос, відтак бракуватиме його співу, а українських пісень у його репертуарі було багато, на усі нагоди: і веселих, і ліричних і тужливих… Непересічне почуття гумору колеги та викладача назавжди залишиться у пам’яті усіх, хто мав нагоду особистого спілкування.
Степан Качараба відійшов від нас сповнений задумів і творчих планів. Важка і швидкоплинна хвороба не дозволила йому їх реалізувати, хоч боровся з нею до останнього подиху. Наукове товариство, чисельні друзі, рідні пам’ятатимуть Степана Петровича сповненого енергії, турботливого у стосунках, твердого в реалізації творчих планів.