У вівторок, 30 січня 2024 року, Інститут франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка у співпраці з Інститутом Івана Франка НАН України та Львівськими національним літературно-меморіальним музеєм Івана Франка розпочали новий науковий рік черговим засіданням Франківського міждисциплінарного наукового семінару «Перехресні стежки». З доповіддю «Затьмарений славою «Лиса Микити»: Дон Кіхот у версії Івана Франка» виступила знана франкознавиця, кандидатка філологічних наук, наукова працівниця Інституту Івана Франка, асистентка катедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського університету Леся Салій. Модерувала наукову подію директорка Інституту франкознавства, докторантка кафедри української літератури ім. акад. М. Возняка Наталія Тихолоз.
Прелеґентка закцентувала увагу на тому, що Франків поетичний переспів («свобідна переробка») роману «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі» Мігеля де Сервантеса Сааведри (створений на початку XVII ст.) був першою і оригінальною спробою ознайомити україномовного читача, передусім дітей, із одним із найвизначніших шедеврів іспанської і світової літератури. Дослідниця відзначила, що Франкова поема «Пригоди Дон Кіхота», на жаль, мала менший резонанс у читачів порівняно з поемою-казкою «Лис Микита». Властиво, за спостереженням Лесі Салій, образ Лиса Микити й до сьогодні наче затінює не менш цікаву, зодягнуту у динамічну поетичну форму, розповідь про дивакуватого лицаря з Ламанчі, яка, за самозізнанням іспанського автора в «Передньому слові», мала «підірвати вагу і вплив, що мають іще рицарські книги серед вищого суспільства і поспільства» і стати такою духовою поживою, щоби «сумний засміявся, веселий ще дужче розвеселився, простак не нудився, освічений подивляв її вигадливість, статечний не огудив її, знавець не міг не похвалити» (цит. за: Сервантес Сааведра М. де. Премудий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Роман / пер. з ісп. М. Лукаша [та А. Перепаді]; післямова Г. Кочура. Кив: Дніпро, 1995. С. 11–12).
Доповідачка охарактеризувала передумови написання й історію трьох редакцій (видань) Франкового переспіву 1892, 1899 та 1913 років, а також докладно спинилася на особливостях першопублікації в дитячому журналі «Дзвінок» 1891 р. (засновником і редактором якого був Володимир Шухевич) та наступних допрацьованих версій.
У фокусі виступу була низка питань, на які Леся Салій намагалася дати чіткі відповіді, як-от: чи вважав Іван Франко свій поетичний переказ Сервантесового роману вдалим? як поставав текст? як часто і чому впродовж останніх десятиліть свого життя митець повертався до тексту поеми? яким чином переробляв, доопрацьовував твір, як намагався наблизити до рівня сприйняття юного читача? які сюжетні моменти та персонажі з роману лягли в основу Франкової поеми: чи поет не відступав від естетичних рамок оригіналу, зберігаючи іспанський колорит, чи на свій розсуд істотно прагнув його українізувати? яким подає «дон Кесаду» Іван Франко: недотепкуватим дурнем чи незрозумілим для сучасників «велетнем»? як інтерпретував українець у поетичній версії і у вступному слові «Мігель Сервантес і його «Дон Кіхот» головного персонажа та автора, зокрема й момент автобіографічності твору?
Доповідачка побудувала свій виступ, застосовуючи різні аналітико-синтетичні методи, зокрема, цікавими були її порівняльні зближення, які дали змогу унаочнити особливості творчої праці Івана Франка над шедевром, його прагнення якомога колоритніше й естетично доступно донести романні перипетії до української дітвори. Звісно, автор переспіву істотно скоротив кількість сюжетних епізодів і персонажів, інколи перетрактовував окремі з них відповідно до свого смаку (скажімо, занадто натуралістичні чи еротичні пасажі роману вилагіднював, евфемізував, тобто адаптовував до дитячого світосприйняття; зберігаючи колорит Середньовіччя, чимало нюансів, включно з іменами, у своєму переспіві поет істотно українізував: Санчо Панса – «чура»; професії – шаповал, каштелян, шматяр; використання суспільних та родинних назв «опришок», «війт», «княгиня», «небіж», «сестрінка» тощо).
Відзначимо, що Іван Франко цікаво вибудував і саму поетичну форму тексту: пролог написаний силабо-тонічним катреном із послідовно заримованими другим і четвертим рядками, а розділи поеми – експресивно-динамічним білим віршем. Багате на цікаві спостереження й переднє слово перекладача – вражає, зокрема, неймовірна «статистика» про роман: «Про його популярність, – наголошує автор переспіву, – може свідчити хоч би те, що від 1604 до 1857 р. сю книгу видавано в Іспанії не менше як 400 разів, що перекладено її на мови англійську 200 разів, французьку 168 разів, італьянську 96, португальську 80, німецьку 70, шведську 13, польську 8, датську 6, російську 2 рази і на латинську 1 раз…» (див.: Франко І. Зібрання творів: у 50 т. Київ: Наукова думка, 1976. Т. 4. С. 169).
Науковиця висловила свої міркування і з приводу того, чому ця поема залишалася в тіні «Лиса Микити» і чому нею мало цікавляться наші сучасники, хоча вона заслуговує на читацьку увагу.
Після майже годинної доповіді відбулося її жваве обговорення, в якому, зокрема, узяли участь Богдан Тихолоз, Михайло Гнатюк, Богдана Криса, Наталя Тихолоз, Микола Легкий, Мар’яна Гірняк, Ореста Баса, Іван Теплий та ін.
Після засідання усі присутні мали змогу також оглянути нову виставку, що була присвячена поемам Івана Франка «Лис Микита» і «Дон Кіхот». Виставку підготували спеціально до цього семінару студентки 3 курсу філологічного факультету (наукова кураторка – провідна фахівчиня Інституту франкознавства Зоряна Дрозда) у межах музейно-архівної практики в Інституті франкознавства.
Перше цьогорічне засідання франківського семінару мало значний резонанс, про що свідчить кількість учасників (присутніх наживо і віддалено) – понад 50 осіб. Приємно, що серед незмінних слухачок Франківського семінару, є і правнучка Івана Франка пані Маріанна Макаруха зі США. Це підтверджує, зокрема, й те, що зацікавлення франкознавчою проблематикою в українському суспільстві, навіть за трагічних обставин російсько-української війни, з кожним роком посилюється. Тому висловлюємо щиру вдячність шляхетним українським воїнам, які виборюють на полі битви наше право на суверенну державу і на розвиток своєї неповторної національної ідентичности й культури.
