З Михайлом Павловичем Присяжним доля звела вперше в середині вісімдесятих років минулого століття. Дуже делікатно відповідальний секретар, коли я в черговий раз навідався в редакцію, поцікавився, чи я не заперечуватиму, якщо він скоротить декілька рядків з мого матеріалу. Одразу відчув себе маститим автором, хоча навчався на другому курсі факультету журналістики! Уміння підбадьорити, підказати оптимальне вирішення питання, перейнятися чужими проблемами, поставити себе на місце іншого – в науці це явище називається емпатією. Це у науці. А скільки людей довкола нас володіють емпатією?
Ще раз переконався у вмінні Михайла Павловича Присяжного пройнятися, коли він відряджав мене (уже на посаді заступника декана факультету) на конференцію в Загреб. Отримав вичерпну консультацію, починаючи з того, як швидко отримати візу і до політичної ситуації на Балканах.
Це рідкісне вміння співчуття, співпереживання, очевидно, було поміченим багатьма. Не випадково його обрали депутатом Львівської обласної ради першого демократичного скликання. Варто зазначити, що Михайло Павлович ніколи не хизувався цим, хоча роботи у зв’язку з надзвичайно важливим громадським навантаженням йому додалось. Думаю, що працювати ефективно йому допомагала Богдана Степанівна, його дружина, теж випускниця нашого факультету. Теж часто виступала з публікаціями в часописі Львівського, тоді ще державного університету імені Івана Франка, розповідаючи про роботу діаспорної бібліотеки імені В. Гоя, засновницею і керівницею якої вона була. З Богданою Степанівною ми свого часу пройшли всіма Хресними дорогами Львівщини, побували в Зарваниці та Крехівському монастирі. Богдана Степанівна була не тільки оберегом домашнього вогнища родини Присяжних, матір’ю двох дітей – доньки Юлії та сина Павла, які сьогодні успадкували батьковий фах – викладають у Львівському університеті, а й, на мій погляд, особистістю, яка поклала на жертовний алтар власну кар’єру.
Окремо варто згадати захист Михайла Присяжного у Мюнхенському українському вільному університеті. Він любив цей період свого життя, з захопленням розповідав про мюнхенських професорів. У той період вийшла його монографія «Преса української еміграції в Німеччині», багато статей про видавничу діяльність української діаспори. По поверненню у Львів він обіймав у УВУ декілька чільних посад – був Головним секретарем і продеканом факультету права та суспільно-економічних наук.
Ще одну родину, вже факультетську, формував, ставши деканом на початку двохтисячних років. Треба сказати, що це був час «крутих», як люблять казати студенти, змін. І не тільки у суспільному житті, де почали проростати паростки демократії і розуміння активізації важливих державотворчих процесів.
На багаторічну деканську каденцію Михайла Павловича припало два революційних періоди, окупація Криму та Донецької і Луганської областей. Ситуація у державі не могла не залишити відбиток у свідомості студентів, викладачів. Зрештою, ми отримали не тільки нового Президента незалежної України, але й нове приміщення факультету на вулиці генерала Чупринки. З приводу переїзду на нову локацію декан отримав чимало критичних зауважень: далеко від головного корпусу, відсутні лекційні аудиторії, доводиться бігати туди-сюди. Аргументи у відповідь – виграли майже 400м2 площі. Все ж, «дорога, окреслена Всевишнім, – пригадаю слова самого Михайла Павловича , – долається легше, коли поруч вірні друзі.
Фактично за декілька років йому вдалося сформувати боєздатний колектив однодумців серед викладачів факультету. Пригадую, з якою гордістю після виборів декана говорив у коридорі професор Михайло Нечиталюк: «Тепер ми маємо декана, якого всі знають».
На плечі декана лягло постійне оновлення навчальних програм, адже наша освіта перебудовувалася у руслі Болонського процесу та й організаційна система засобів масової комунікації України зазнала «тектонічних» змін – повним ходом відбувалося роздержавлення ЗМІ.
Окремою ділянкою роботи була практика студентів. Враховуючи вже в роки президентства Віктора Ющенка, було підписано угоду про співпрацю факультету з Сімферопольським інформаційно-культурним центром. Три роки поспіль, починаючи з 2006 року наші студенти упродовж липня проходили практику в Кримських ЗМІ. Ця ділянка мені добре знайома, бо саме у цей час відповідав за організацію практики на факультеті і мало не щодня спілкувався з деканом.
Того часу практика на факультеті – це не тільки можливість студентів заявити про свій талант, а й певний ритуал, у якому брали активну участь досвідчені доценти. Підсумки практик – матеріали студентів заповнювали інформаційні стенди. Пригадую матеріали тодішніх студенток третього курсу Уляни Либи, Мар’яни Петрів, Олени Барчук, Оксани Лоїк, Мирослави Гавась, які ледве не плакали, – так боляче їм було за стан української мови в Кримській автономії.
«Десант» наших студентів висаджувався у Криму і вдруге і втретє. Для них це була ідеальна можливість проявити свої здібності, а для нас, викладачів (разом зі мною у 2007 році їздив відомий журналіст, а в ті часи наш викладач Максим Міщенко) суцільне розчарування, бо вражав контраст – приміщення Кримського інформаційно-культурного центру були розкидані по всьому Сімферополю, у той же час російський аналогічний центр розташовувався у центральному парку столиці автономії. Його будівля нагадувала мавзолей. Не могли не поділитися з Михайлом Павловичем і враженнями від відвідань Севастополя. Якщо телекомпанія «Бриз» виглядала як останній бастіон перед російським вторгненням, то відвідини військового цвинтаря нас остаточно пригнітила. Максим Володимирович Міщенко – колега Михайла Павловича ще по роботі у «Молодій Галичині» не міг стримати свого роздратування, адже могилу брата його матері, який під час Другої світової війни командував кораблем, було сплюндровано. І там жодної могили, в яких поховані були українці, ми не побачили вцілілої: або фотографії сплюндровані, або облиті фарбою, – руський мір вже тоді показував своє обличчя.
«Будете для наших студентів як рідні батьки, – заспокойте їх, оберігайте морально і фізично», – відреагував на нашу розповідь декан. За три роки в Криму на практиці побувало 50 студентів. Майже всі дівчата. В останньому десанті було й декілька хлопців. Один з них, крім сумлінно підготовлених матеріалів, запам’ятався й тим, що телефонував до коханої з робочого телефона Феодосійської міської газети, наговоривши декілька своїх стипендій. Викрилося це після практики, в кабінеті декана пролунав дзвінок від редактора. «У мене стільки при собі немає, – віджартувався тоді Михайло Павлович, а сам уже набирав номер студента. Звісно, борг той погасив.
Дбав декан і про педагогічний колектив. На жаль, у різні роки від нас пішло чимало талановитих вчених. Причини були особисті. За нашими викладами «полювали» конкуренти. Пригадую, як не хотів відпускати декан Мирославу Приходу до Києва, як шкодував про зміну місця роботи лаборантки і викладачки кафедри теорії і практики журналістики Оксани Масляк.
Водночас був вимогливим і принциповим керівником, залучав мене як голову профспілкового бюро до походів аудиторіями. Траплялося, що й виявляли порушення дисципліни, у кінцевому підсумку позначалася на переобранні на посаду за конкурсом.
Не полишав свою багаторічну співпрацю з Українським Вільним Університетом. Пам’ятаю, який широкий резонанс отримала монографія Олексія Хаб’юка «Концептуальні основи медіа-економіки», що побачила світ у 2012 році за сприяння і з передмовою Михайла Присяжного. Наведу кілька рядків звідти: «…щедро накритий інформаційний стіл» майже весь російськомовний. Тому складається враження, що ти потрапив у сусідню країну, чи на територію, де правлять-орудують чужинці. Але наша мета полягає не в тому, щоб розглядати написане чи мовлене російською, – саме тим штрихом хочемо підкреслити, що медіабізнес перебуває у власності людей з-поза України, чи навіть у руках доморощених медіа-магнатів, які окрім особистої фінансової вигоди дбають про задоволення ціннісних орієнтирів сусідньої держави. Непохитним патріотом України, просто вільною і послідовною людиною постає образ автора зі сторінок книги Михайла Присяжного «У пошуках рівноваги», багаточисленних статтях та есе.
Плідною і багатоаспектною була його діяльність на посаді завідувача кафедри теорії і практики журналістики в останні роки життя. Михайло Павлович запровадив нову спеціалізацію «Економічна журналістика». Для більш повного розуміння його внеску у розвиток факультету варто нагадати й те, що не без його зусиль колектив факультету зріс і кількісно, і якісно, багатьох наших колег ми привітали з успішним захистом дисертацій, з присвоєння вчених звань доцента і професора. Зрештою число кафедр зросло з чотирьох до шести.
Сьогодні, 29 квітня, у день роковин відходу Михайла Павловича у Засвіти, ми вкотре згадуємо, що від нас пішла велика людина, справжній господар факультету, що був, немов батьком для своїх студентів.