З перших днів війни студенти Львівського національного університету імені Івана Франка роблять усе можливе для якнайшвидшої перемоги України. Хтось збирає кошти, хтось сортує гуманітарну допомогу, хтось допомагає колегам, які залишилися у зоні бойових дій, а хтось активно волонтерить за межами України. Кожен на своєму місці власним прикладом демонструє тверду й безкомпромісну українську позицію.
Сьогодні ділимося історією студентки другого курсу відділення полоністики філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка Вікторії Проців, яка активно займається волонтерством у Польщі. Напередодні війни Вікторія поїхала туди навчатися, а тепер знайшла себе й у громадській діяльності.
«Я приїхала до Польщі на навчання за програмою обміну «Еразмус+» за день до початку війни. «В Україні війна», – ось таке повідомлення я отримала від тата, і саме так почався мій перший ранок у Познані… Я виплакала всі сльози і почувалася жахливо. Чому я зараз у безпеці, коли мої рідні та друзі ховаються в підвалах? Чому я так далеко від дому в такий час? Якби я мала приїхати сюди на день пізніше, я б точно нікуди не їхала. Просто не змогла би», – розповідає Вікторія.
У перші дні дівчина була дуже пригніченою, але згодом опанувала емоції і почала долучатися до різноманітних благодійних зборів і мітингів. За її словами, підтримка поляків відчувається дуже сильно.
«На четвертий день мого перебування в Польщі трапилась одна не дуже приємна ситуація. Я прийшла на важливу зустріч у вишиванці та ні з ким не хотіла розмовляти, бо просто було не до цього. Біля мене проходили дві росіянки і демонстративно голосно сказали: «Стоїть сама, читає новини… Ну нічого, скоро їх не буде. Буде малоросія». Очевидно, що змовчати я не змогла й не змовчу ніколи. Відповіла українською — сказали, що не розуміють. «Mogę po polsku», — сказала у відповідь. Як виявилось, дівчата не знають мови країни, у якій живуть. Дискусія була недовгою, немає про що розмовляти зі зазомбованими кремлем людьми. Цей діалог почула одна полячка, яка трохи знає і українську, і російську. Підійшовши, вона стала між ними, торкнулась плечей і сказала: «Шановні пані, ввічливо прошу стулити пельку». Але ж вони не знають польської. Англійською попросили перекладу. Тоді я дала їм таку ж відповідь, яку дали наші герої на острові Зміїному. Українською, звичайно. Точно зрозуміли. Пішли кудись», – пригадує Вікторія.
«Тоді я зрозуміла, чому я тут. Не тільки, щоб вчитися, а й щоб боротися словом і ділом. Аби показувати, що мій народ сильний, а країна — незалежна», – пояснює студентка, для якої ця ситуація стала переломним моментом для подальшої діяльності.
«Зараз я у Польщі вже понад місяць. Була на двох мітингах, долучилась до десяти гуманітарних зборів і трьох грошових. Усі гроші, які заробляю на роботі, жертвую нашій армії. Окрім того, зараз викладаю в університеті польську мову для українців. Разом із другом організували збір коштів, щоб закупити медикаменти та захист для наших військових Уже одна машина поїхала до Львова, і відправимо ще для наших захисників. Тішуся, що можу так служити своїй державі. Пишаюся і готова на весь світ кричати, що я українка», – ділиться Вікторія.
Натомість Університет пишається такими студентами. Адже саме зараз, у часі війни, так важливо бути згуртованими, бути вірними національній ідеї, бути патріотами своєї держави незалежно від геолокації.