Інформація про дисертацію

У дисертації на основі широкого кола джерел і наукової літератури вперше в українській історіографії комплексно досліджено позицію Канади щодо порушення прав людини в Українській РСР (1945–1991). Тему розкрито з позицій проблемно-хронологічного аналізу трьох рівнів громадсько-політичної активності: 1) публічного простору країни; 2) двосторонніх канадсько-радянських відносинах; 3) багатосторонніх відносинах в рамках міжнародних організацій. Проаналізовано історичні, політичні та правові розбіжності у трактуванні поняття “права людини” в Канаді та СРСР/УРСР. Встановлено, що впродовж другої половини ХХ ст. в Канаді склалася одна з найповніших систем захисту прав людини у світі, а сама країна стала одним з найвідданіших захисників прав людини. Натомість, в СРСР/УРСР після Другої світової війни було сформовано власну, “соціалістичну концепцію” прав людини, базовану на принципах історичного матеріалізму. Попри конституційне закріплення базових прав людини, ці права систематично порушувалися (право на життя, свободу переміщення, вибір мови спілкування і т.д.). Зневага до прав людини всередині Радянського Союзу і повоєнне зростання уваги до забезпечення прав і свобод людини на міжнародному рівні стимулювало правозахисний рух в Українській РСР. Правове свавілля не залишилися не поміченим у Канаді, де місцеві українці стали організовувати кампанії на захист прав людини в УРСР. У діаспорі, правозахисний рух став не тільки уособленням боротьби за демократію, але й за національне визволення загалом. Доведено, що завдяки активним діям канадських українців питання порушення прав людини в УРСР увійшло до політичного дискурсу й публічного простору Канади та постійно актуалізувалося завдяки різноманітним інформаційним приводам. Водночас, на основі розсекречених документів колишнього КДБ, доведено, що радянські спецслужби здійснювали систематичні заходи із запобігання потраплянню інформації про порушення прав людини на Захід, проводили спецоперації з дискредитації правозахисників, через контрольовану пресу і прокомуністичні організації прагнули дезінформувати західну громадськість про стан справ у Радянському Союзі. Встановлено, що перенесення українського питання у публічний простір Канади спонукало канадських політиків і державних діячів реагувати на ситуацію в Українській РСР. Розкрито місце прав людини у канадсько-радянських двосторонніх відносинах і встановлено, що розмови на цей предмет провадилися в рамках “тихої дипломатії”. Ефективність таких перемовин безпосередньо залежала від стану двосторонніх відносин і міжнародного клімату, зокрема реалій “холодної війни”. “Тиха дипломатія” стосовно СРСР найактивніше використовувалася в питаннях рееміґрації та возз’єднання розділених війною сімей, звільнення з ув’язнення дисидентів, легалізації заборонених церков. З’ясовано, що “тиха дипломатія” неодноразово ставала предметом критики канадських українців за недостатні зусилля дипломатів у полегшенні долі тих, чиї права порушувалися в Українській РСР. З’ясовано позицію канадських делегацій на міжнародних форумах в рамках ООН і НБСЄ щодо недотримання Радянським Союзом зобов’язань у сфері людських прав і свобод. Унаслідок дій канадських дипломатів на міжнародній арені вдалося полегшити долі багатьох ув’язнених українських інакодумців й створити дієвий важіль у лібералізації радянського режиму.