Провідний фахівець Центру мережевих технологій Віталій Рябіш – один із представників Львівського національного університету імені Івана Франка, який зараз на передовій захищає Україну від варварського вторгнення росіян. Не маючи бойового досвіду, працівник Університету добровільно зголосився до військового комісаріату у перші тижні повномасштабного вторгнення, але виклик проходити військову службу отримав у червні. Після військових навчань Віталій Рябіш тримає оборону на східному фронті. Випускник та працівник Львівського університету залишається незмінно оптимістичним і висловлює переконання, що у росії немає жодного шансу просунутися далі, навпаки – невдовзі ми зможемо повернути усі свої території.
Про війну як особистий вибір, обов’язок і відчуття дому Віталій Рябіш розповів у нашій розмові.
– Ви зголосилися до лав Збройних сил України фактично з початку повномасштабного вторгнення росіян. Таке рішення – це поклик серця чи зважений логічний вибір?
З одного боку, це було дещо імпульсивне рішення. Ми зібрались з друзями, і 27 лютого пішли у військкомати. Але з іншої сторони, у мене було чітке усвідомлення, що треба, що це війна за саме існування України, у чому ми згодом переконались.
Пізніше цю думку чітко викристалізував Валерій Федорович Залужний: «Ми не маємо права перекласти цю війну на наших дітей. Ворога потрібно знищити тут і зараз, інакше він не зупиниться. І ми це можемо зробити».
Я декілька разів їздив на Майдан. Під час однієї з поїздок відправили у відставку Азарова, під час іншої втік Янукович. Я потім жартував, що війна не закінчиться, допоки я не вирушу на Схід. На жаль, це виявилось не жартом. Ну що ж, доведемо розпочате до кінця!
– Що нового вдалося пізнати і відкрити у собі за цей час? Війна змінює світогляд?
– Навіть не знаю, що сказати. Я несу службу не на самій передовій, а десь за 20 км від лінії фронту (щоправда, завдяки нещодавнім діям ЗСУ вона вже трохи далі). Хоча канонаду і «приходи» чую регулярно. І бувало, що ворожі ракети падали у декількох сотнях метрів від мене.
Але навіть тут я регулярно бачу наслідки, які несе нам «русский мир». Зруйновані будинки, школи, університети, офіси, магазини… От сьогодні вночі зруйновано перинатальний центр. В такі моменти розумієш, що це саме життя бореться проти смерті та мороку. Але віриш, що воно обов’язково переможе.
Я не вважаю себе героєм лише тому, що «боневтік». Таких, як я – мільйони – люди, які покинули свої сім’ї, свій дім, свою роботу, друзів, і пішли воювати. Багато хто без досвіду, не завжди зі залізним здоров’ям. Але із чітким розумінням того, для чого ми тут. І з бажанням вигнати ворога з нашої землі. Ми всі наближаємо той момент, коли війна закінчиться нашою перемогою. І я зможу повернутись додому, до університетської спільноти, яка, правда, не забуває про мене, і час від часу звертається за допомогою, а я, в міру можливостей, намагаюсь допомагати.
– Що важливо відчувати і знати про тил, перебуваючи на передовій? Наскільки необхідною є моральна підтримка чи активна діяльність рідних, близьких, колег для того, аби відчувати себе більш впевнено?
Підтримка зі сторони рідних, друзів та й загалом небайдужих людей потрібна не менше, ніж патрони та снаряди. Волонтерство – це насправді феномен цієї війни. Я думаю, що поряд із «Кіборгами», «Гвардією», «Снайпером» та іншими, ще не створеними фільмами, обов’язково буде знятий і фільм «Волонтери». Адже значну частку роботи по забезпеченню війська взяло на себе саме суспільство, прості люди, які працюють і за себе, і підтримують тих, хто на фронті.
Але волонтери – це не лише Байрактари, тепловізори чи автомобілі, які у всіх на виду. Це й безліч дрібних побутових речей, які, проте, дуже полегшують службу. Різні домашні смаколики ніби повертають нас хоч на мить до рідного дому. А читання дитячих послань викликає емоції, які важко передати словами.
Тому, користуючись нагодою, хочу подякувати університетській волонтерській спільноті, зокрема Андрію Козицькому, Олександру Лавриновичу, Ірині Кметь, а також всім тим, про кого я не знаю, але хто без зайвого галасу робить таку потрібну роботу.
– Мабуть, для мрій під час військової служби не залишається надто багато часу, але все ж саме мрії, ідеали, бачення особистого майбутнього і майбутнього країни – власне є тим, за що ми воюємо… Яка Ваша мрія про Україну? Якою має бути Україна, за яку особисто Ви воюєте?
– Ну мрія насправді лише одна – щоб війна закінчилась якомога швидше. Щоб ворог покинув нашу землю. Щоб перестали гинути люди, на фронті та в тилу. Щоб діти не залишались сиротами, а батьки не ховали своїх дітей. Щоб будинки зводились, а не руйнувались. Щоб пшениця колосилась, а не горіла. І ми щодня наближаємось до здійснення цієї мрії. Не лише моєї, а всієї України.
Звичайно, не варто чекати дива. Війна триває і ще триватиме не один місяць. Післявоєнна відбудова буде довгою. До Європейського Союзу ми вступимо не завтра. Та й не всі люди зміняться моментально. В Ізраїлі свого часу за корупцію садили до в’язниці навіть героїв війн за незалежність. І в нас буде так само. Це нормально. Але думаю, що всіма нашими жертвами, втратами, нашою працею та звитягою заданий вектор руху України. Остаточно та безповоротно. Впевнений, що наші втрати не будуть даремними.
І буде так, як майже 200 років тому написав Шевченко:
«І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі».