27 червня 2023 року у Львівському національному університеті імені Івана Франка на черговому засіданні міждисциплінарного наукового франкознавчого семінару «Перехресні стежки» про скомпліковані обставини життя з генієм українського письменства Іваном Франком Ольги Франко з Хоружинських та її взаємини із численними представницями західноукраїнського жіноцтва виступила з доповіддю відома франкознавиця, авторка знакових франкознавчих монографій, докторка філологічних наук, професорка Українського католицького університету Ярослава Мельник. Подія, яку зорганізував Інститут франкознавства ЛНУ ім. Івана Франка у співпраці з Інститутом Івана Франка НАН України, Львівським національним літературно-меморіальним музеєм Івана Франка та Центром СУА з жіночих студій в УКУ, уже традиційно відбувалася у змішаному форматі: очно – у Львівському університеті, та на платформі Zoom.
Розпочала засідання традиційним вступним словом директорка Інституту франкознавства Львівського університету Наталя Тихолоз, яка стисло спробувала зактуалізувати ускладнену поліаспектність заявленої теми і надала слово доповідачці.
Свій виступ Ярослава Мельник розпочала відразу зі згадки про головний, усежиттєвий фатальний вибір Ольги Хоружинської, коли напровесні 1886 року «образована, очитана» дівчина, слухачка Київських вищих жіночих курсів, випускниця Інституту шляхетних дівчат у Харкові, із дивовижною рішучістю вирішила стати дружиною відомого вже тоді літератора та активного культурно-громадського й політичного діяча Івана Франка й вибралася з Києва до незвісної їй Галичини, щоби стати тут для нього опорою, підмогою, натхненницею. Отож у фокусі уваги доповідачки були численні питання, які подосі залишаються контроверсійними, не до кінця фактологічно висвітленими моментами Франкової творчої і життєвої долі, як-от: як сприйняло галицьке жіноцтво Франкову дружину-наддніпрянку; хто перебував із нею у найближчих взаєминах, хто їй симпатизував, а хто недвозначно творив негативну опінію; кому вона, Ольга з Хоружинських, яка до одруження жила в заможній дворянській атмосфері російської імперії й розмовляла майже цілковито російською мовою, відповідала симпатією у спілкуванні, а до кого з галичан ставилася з застережливою обережністю і навіть з прохолодою; із ким перетиналися її стежки на громадських і літературних теренах; хто з жіноцтва запрошував і гостив її під час численних літніх вакацій та за інших нагод; які були взаємини Франкової дружини з жінками, які зробили вагомий вплив на письменникові життя і творчість, зокрема, із Ольгою Рошкевич (Озаркевич), Юзефою Дзвонковською, Целіною Зигмунтовською; хто опікувався дружиною письменника в останні роки життя і провів в останню дорогу; чи завжди справедливими були галичанки у ставленні до Франчихи тощо.
Відпочатково Ярослава Мельник зосередила увагу на цікавому феномені Франкового «фемінізму», сприянні численним представницям жіноцтва у їхньому прагненні самовиразитися, вибороти бодай якісь громадянські права – на працю, освіту, життєву та творчу реалізацію тощо. Науковиця відзначила, що письменник щиро підтримував зацікавлення дружини українськими справами, її прагнення бути залученою в культурні та громадські ініціативи (публікації фольклорних та етнографічних матеріалів і перекладів у пресі – «Кієвській Старині», «Житі і Слові», «Літературно-науковому вістнику», а також розвідка «Карпатські бойки і їх родинне житє» у «Першому вінку» (1887) тощо).
У Галичині життєві стежки Ольги Франко перетиналися з численними представницями різних верств жіноцтва – і з освічених, інтелігентних верств, і зі священичих родів, і з гущі народу. Тож ув інтенсивному спілкуванні з нею були: Наталя Кобринська, Олеся Бажанська (Озаркевич), Йосифа Олеськова (з її родиною Франки довго товаришували; І. Франко був дружбою на її весіллі, а вона хресною матір’ю Петра Франка), Феліція Прухнікова, Ядвіга Чайковська, Уляна Кравченко, Климентина Попович, Михайлина Рошкевич, Ольга Левицька, Герміна Шухевич, Ірина Гарасимович (зокрема у справі численних жіночих віч; 1891 р. стала членкинею товариства «Просвіта», а також була завзятою й ініціативною учасницею «Клубу Русинок» у Львові). Ольга Франко вела активне листування з рідними та друзями з Наддніпрянщини, Н. Кобринською, О. Кобилянською, Оленою Пчілкою, Ф. Прухніковою (щодо перекладів творів І. Франка польською мовою) та ін. (значна частина корпусу її листів до окремих адресатів, яка зберігається в архіві І. Франка у НАН України чи деінде, уже опублікована), у якому значне місце відіграє проблематика культурного та громадсько-політичного життя зламу ХІХ – ХХ століть.
Так, Н. Кобринська (за підказкою І. Франка) запросила Ольгу Хоружинську в жовтні 1885 р. взяти участь у наповненні задуманого альманаху жіночої творчості «Перший вінок» (вийшов 1887 р., тобто вже після одруження з І. Франком; там надрукована уже згадувана вище єдина наукова праця О. Франко «Карпатські бойки і їх родинне житє», причому її змістову «стійність» високо оцінила співупорядниця альманаху). Відомо, що 1889 р. Н. Кобринська стала хрещеною матір’ю первістка Франків – Андрія, і, перебуваючи у Львові, відвідувала їхню домівку, дуже опікувалася хрещеником і часто запрошувала в гості Франків до Болехова (особливо, як зазначила доповідачка, дві куми зблизилися під час двомісячного перебування в Болехові Ольги Франко з сином Андрійком у травні-липні 1888 р., під час і після якого відбувалося інтенсивне епістолярне спілкування власниці обійстя з І. Франком та його дружиною з виразними замилуванням особистістю хрещеника та його матір’ю). Зближувало обох жінок і жіноче питання. Із огляду на різні документальні свідчення та епістолярій Я. Мельник підсумувала, що взаємини О. Франко з піонеркою емансипаційного руху в Галичині були «майже безхмарними». Щоправда, згадала лише єдиний лист Франкової дружини до Олени Пчілки від 25 листопада 1891 р., в якій авторка безапеляційно – у контексті розвою тогочасних жіночих рухів – згадала, що одна пані в Галичині «заботячись нібито о загальнім добрі, свою рідну сестру за місяць до породу вигнала з материного дому до жидівської халупи» і уточнила, що начебто такий учинок, який усі голосно обговорюють, зробила пані Кобринська. Дещо ускладнилися взаємини Франчихи з Н. Кобринською після загострення її спадкової ментальної недуги.
Цікаво розповіла прелеґентка про стосунки О. Франко з жінками, у яких свого часу був закоханий її чоловік – із Ольгою Рошкевич (Озаркевич), Юзефою Дзвонковською (1862–1892), Целіною Зигмунтовською. Так, О. Озаркевич зверталася у лютому 1893 р. листом до О. Франко, щоби вона або переслала листа до Відня, або запомогла з відшуканням франкомовної книги «Гегельянізм в викладі о «Антигоні» Софокла» й уточнила, хто її автор; по-друге, згадала доповідачка багато нюансований спогад Михайлини Рошкевич, в якій промовистим є момент, коли О. Франко вимагала віддати Фракнові листи до її сестри Ольги, аби «знищити, спалити, щоб їх зовсім не було», щоби взагалі не згадувати про неї як знаковий період письменникової біографії. Після того інциденту, щоправда, О. Франко неоднораз прихильно комунікувала із Михайлиною, яка їй навідріз відмовила тоді, а також безпосередньо із самим «першим коханням» І. Франка – Ольгою Озаркевич (після знайомства на банкеті в Теофіла Окуневського згодом, згадувала Михайлина, коли її сестра Ольга мешкала на Підваллі у Львові у своїх дітей, будучи душевно хворою, Франчиха часто заходила до неї й переважно розповідала про своїх дітей).
Із Юзефою Дзвонковською О. Франко зустрілася чи не єдиний раз в 1887 р., коли та зі Станіславова приїжджала з матір’ю до Львова.
Дещо багатша історія взаємин О. Франко з «маніпулянткою» – Целіною Зиґмунтовською, яка навіть дуже часто (зокрема, 1912, 1914 та й по смерті письменника) бувала в садибі Франків, доглядала за порядком тощо. Професорка Я. Мельник згадала й те, що письменник 1914 р. брав із собою на відпочинок до Криворівні на Гуцульщину Целіниного сина. У спогадах збереглися численні свідчення про непрості взаємини Ольги з Целіною (причому і про категоричні відштовхування, і про несподівані зближення), які залишила Марія Струтинська та Софія Дутко.
Прикрий штрих до образу Франчихи додають листи педагогині й письменниці Євгенії Бохенської, яка й безпосередньо в листі до І. Франка іронічно, наче хвалячи його дружину, однак бештала за «довгий язик», про який їй начебто розповіли Коцовська з Білецькою. А в листі від 21-22 листопада 1912 р. до Франкового сусіда, Михайла Грушевського, вона ж дає неприхильну характеристику письменникової родини як «анормальної». На думку доповідачки, «потайки закохана» Є. Бохенська висловила суто суб’єктивний погляд на родину Франків, який можна легко спростувати «безпристрасними рядками» численних документів особистого архіву письменника, мемуарними свідченнями тощо.
Неоднозначно розвивалися і взаємини О. Франко з Ольгою Кобилянською, які познайомилися під час святкування у Львові 25-ліття творчої діяльности І. Франка (до речі, збереглися листи О. Кобилянської до О. Франко і навпаки, які Я. Мельник опублікувала й докладно прокоментувала у збірнику наукових праць Львівського університету «Українське літературознавство» (№ 86, 2022)). Переважно їхні стосунки псували різні плітки, як, скажімо, поголоска про «язикату» Франчиху від Марії Матковської щодо творчости буковинської письменниці, про які вона згадує в листі до Осипа Маковея: мовляв, О. Франко говорила, начебто вона має когось, «що перетолковує все на руське», бо ж усі люди знають, що вона пише по-німецьки. Водночас справжнім лейтмотивним акордом їхніх взаємин (попри запевнення, що її такі «балакання» не болять) звучать слова прохання в листі до О. Маковея переказати вітання її новій львівській знайомій: «Поздоровте Франкову від мене. Се дивне, як вона мою симпатію здобула. Маленька така, а бистра – як чортик».
До честі І. Франка, наголосила Я. Мельник, що за різних контроверз і нарікань на якісь непорозуміння з дружиною чи дітьми письменник здебільшого обстоював, захищав своїх (прикладом можуть бути реагування на численні ескапади Михайла Павлика проти Франчихи). Мабуть, не випадково багаторічна подруга і хрещена мати Петра та Анни Валерія Коцовська писала своєму хрещеникові Петрові про О. Франко як про взірцеву жінку і матір, яка щиро дбала про комфорт і дозвілля своїх дітей і чоловіка.
Кількома мазками охарактеризувала професорка Я. Мельник останні десятиліття життя О. Франко, особливо довоєнне десятиліття, 1930-і роки (Тарас із родиною в 1929 р. у Ряшеві, а потім у Станіславі, до Львова приїде аж 1945 р.; Петро з родиною з 1931 р. у Харкові, повернувся додому наприкінці 1930-х, найвірогідніше 1937-го, як згадувала дружина Петра; дочка Анна спочатку на Закарпатті, потім у Відні). Тому опікувалися О. Франко спочатку її подруги – Осипа Бандрівська, дружина Карла Бандрівського, сестра Соломії Крушельницької та «кумушка» Валерія Коцовська, а згодом – невістки, передусім її тезка Ольга, дружина Петра.
Останні кілька років (після відкриття Музею Івана Франка 10 жовтня 1940 р.) Ольгою Франко опікувалися і провели в останню путь (померла 15 липня 1941 р.) працівники музею, зокрема: Лідія Кедринська, Федір Кулечко, Софія Дутко і Марія Деркач. Саме ці люди були їй насправді «нечужими», підсумувала доповідачка, бо співчували їй, допомагали, як могли, були свідками її «остатньої части» дороги. Як відомо, поховали О. Франко неподалік від чоловіка на Личаківському цвинтарі.
На думку професорки Я. Мельник, стереотипні візії О. Франко як жінки, яка зробила життя І. Франка нестерпним, потрібно долати, ретельно документуючи твердження вивіреною фактологією. Зрештою, без виразної індивідуальності постаті Ольги Франко з Хоружниських чимало втрачає історія жіночого руху в Галичині.
Після такої насиченої фактами й аналітичними розмислами доповіді Н. Тихолоз, яка вела семінар, побажала, аби ця доповідь вилилася у монографічне дослідження, якого бракує в сучасному франкознавчому дискурсі, і запросила учасників до обговорення виступу та дискусії.
Так, Василь Будний висловив побажання, щоби в монографічному дослідженні врахувати й висвітлити зв’язки О. Франко й із жінками з великої України – Оленою Пчілкою, Софією Русовою, Лесею Українкою, Христею Алчевською, сестрами тощо. У відповідь на побажання Я. Мельник зауважила, що, справді, зберігся велетенський огром листів Франкової дружини до Б. Кістяківського, Лисенків, Олени Пчілки, Сергія Бердяєва, до рідних.
Володимир Микитюк згадав нещодавню презентацію у Львівському університеті роману Степана Процюка про І. Франка «Сльози і руки», під час якої начебто вони дійшли думки з автором, що єдиною жінкою, яка любила письменника, була Анна Павлик, але професорка Я. Мельник категорично це заперечила.
Численні аспекти комунікування О. Франко з Н. Кобринською та іншими галичанками, а також про її інтенсивну залученість у різні тогочасні жіночі організації та ініціативи згадала Алла Швець, а Ірина Роздольська перепитала прелеґентку, чи не має наміру написати роман про Ольгу Франко.
Дрогобичанин Михайло Зубрицький поцікавився у професорки Я. Мельник про роль Івана Ющишина (який був редактором часопису «Учитель», де друкував свої твори І. Франко) у життєвій і творчій долі І. Франка, а Андрій Франко згадав про те, що письменників син Тарас із сином Роландом свого часу приїжджали до Підгірок біля Калуша і там відпочивали (це може свідчити про добру пам’ять дітей письменника щодо вражень від свого перебування там із батьком і матір’ю на початку ХХ ст.).
Н. Тихолоз поцікавилася в доповідачки, як вона могла б оцінити стан здоров’я Ольги після смерті сина Андрія та чоловіка. Професорка відзначила, що зникли вагомі подразники її психічних загострень, тому після втрати сина й чоловіка інтенсивне лікування дало свої результати: моментів загострення її хвороби все меншало, тому вона вела порівняно нормальне, врівноважене життя.
Насамкінець від себе особисто і від імені учасників семінару Н. Тихолоз побажала доповідачці нових творчих здобутків і таких евристично багатих франкознавчих «сюжетів».