Ім’я теперішнього аспіранта Львівського національного університету імені Івана Франка Артура Дроня до 24 лютого 2022 року у того, хто знав якусь дещицю про молодого поета, вірогідно, асоціювалося зі сміливим словом людини-шукача. Людини, яка прагне відчути і збагнути Бога, світ і себе і, ймовірно, внести проміжну лінію у ці поняття, або ж навпаки – з’єднати себе, Бога і світ у ту первинну триєдність земного буття, яку легко можна прийняти хіба лише у дитинстві.., або ж усвідомити через пошук і пізнання.
Але війна змінює уявлення про людей і самих людей…
У 2020 році Артур видав книгу віршів «Гуртожиток №6», за яку удостоївся відзнаки Всеукраїнської літературної премії ім. А. Криловця. На момент повномасштабного вторгнення уродженець Івано-Франківщини мешкав у тому ж таки Гуртожитку № 6 Львівського університету, працював у «Видавництві Старого Лева» і навчався у магістратурі факультету журналістики… Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, Артур Дронь пішов добровольцем у 125 окрему бригаду територіальної оборони ЗСУ, де служить і зараз. Перебуваючи на фронті, Артур продовжує писати вірші, які відображають його думки і той постійний пошук Бога, себе, людей і… сенсів.
Поетичні рядки, написані на фронтах російсько-української війни, увійшли до збірки «Тут були ми», кожен рядок якої розповідає не лише про війну… навіть радше не про війну, а про людей, «які люблять більше, ніж бояться, які були і які залишаються». Увесь прибуток від продажу цієї збірки перерахують у благодійний фонд «Голоси дітей», що надає психологічну допомогу дітям та родинам, які постраждали від війни.
Про вибір і творчість Артур Дронь розповів у нашій розмові.
– Ти є одним із тих, хто зголосився до лав Збройних сил України фактично з перших днів повномасштабного вторгнення росіян. Таке рішення – це поклик серця чи зважений логічний вибір?
– Скажемо так, зважений логічний вибір за покликом серця (сміється). Думав про те, де буду найкориснішим, чим саме в моєму випадку найкраще долучитися до боротьби. Зрозумів, що все-таки треба приєднатись до війська.
– Коли розпочалася повномасштабна війна, Ти припинив писати вірші, але віра у тексти повернулася… Що мотивує Тебе до творчості зараз і як загалом відбувається творчий процес на фронті?
– Конкретно зараз ситуація з тим уже зовсім інша. Розумію, що письмо – це справа, яку я обрав своєю основою в житті. Вона була до війни, буде після. Якщо є можливість займатися нею й під час, то треба цією можливістю користуватися. Мотивують люди, а щодо процесу, то я пишу в основному вірші, а це не потребує якихось ідеальних умов. Навіть часу багато не потребує. Обдумувати собі можна будь-де, а потім під час відпочинку записувати в телефоні й допрацьовувати. Не говоритиму, що я там геть під кулями пишу поезію, бо так не є. У мене останні місяці доволі спокійна служба і багато часу на відпочинок, інтернет, читання.
– Чи є на війні місце для любові, час – для роздумів і простір – для віри?
– Так мені виглядає, що любов якраз має займати дуже багато місця. Не обов’язково про неї говорити чи багато думати, але основою мотивації найчастіше є перш за все любов. Щодо часу на роздуми, то й він є, не кожен же день за ці два роки настільки завантажений, що й подумати нема як. Навіть навпаки – часто служба зводиться до кількагодинного наряду і спостереження. Про що тільки не встигаєш подумати за місяці таких чергувань. Особливо нічних.
А от щодо простору для віри, то це занадто залежить від самої людини. На війні можна втратити її зовсім, знайти з нуля, підсилити, занедбати… Цей простір сильно залежить від того, хто власне дивиться…
– Що нового вдалося пізнати і відкрити у собі за час служби у Збройних силах України? Війна змінює світогляд?
– Відкрити й пізнати вдалося справді багато. Хоча не знаю, наскільки доречно було би це перераховувати. Адже що важливіші ці відкриття, то вони приватніші. А щодо змін у світогляді, то вони теж є, але зазвичай не у сильно позитивний бік…
– Усі кошти від продажу збірки ви спільно з видавцем спрямовуєте на психологічну допомогу дітям і це видається цілком природно з огляду на саму особливість книжки, як цілісного видавничого проєкту – окремі фрази з листів дітей, Твої вірші, де кожен з вас, воїнів, не лише боєць, а й… дитина. Чи віриш, що ми зможемо уникнути наступних втрачених поколінь у нашій історії? І що ми маємо для цього робити – як суспільство, держава..?
– Так, книжка «Тут були ми» – повністю благодійний проєкт. Мені дуже важить цей аспект, тому дякую, що згадали. А от щодо майбутнього, то якихось надто яскравих уявлень я не маю. Зараз в нас війна, але навіть з перемогою не стане все ідеально – буде й далі багато проблем та роботи. І, зрештою, ми не застраховані ні від того, що ця війна триватиме дуже й дуже довго, ні від того, що вона – не остання, яку проти нас ведуть. Всім би певне хотілося, щоб наступні покоління не стикалися з якимись настільки жахливими речами, мені теж. Маю надію, що й не стикнуться. Але дуже у цьому не впевнений..
– Що важливо відчувати і знати про тил, перебуваючи на передовій?
– Про тил хотілося б знати, що з ним не діється те, що, на жаль, якраз і діється… Оце байдужіння, «рожеві окуляри», сподівання що «пронесе», ухилянтство… Я не кажу вже навіть, чим можна морально підтримати, говорю про те, як морально не задавити тих військових ще більше. Звичайно, що сотні тисяч українців підтримують армію, допомагають і матеріально, і морально. Але це власне норма, так і має бути, бо завдяки армії в цій країні ще є живі люди. А от ця все більша байдужість і абстрагування – вони дуже помітні й сильно розчаровують…
– На фронті Ти читаєш Стуса і читаєш Біблію… Ти повернешся сюди, успішно закінчиш аспірантуру і рекомендуватимеш молоді те, що варто читати їм, у що варто заглиблюватись і що потрібно пізнавати… Що Ти рекомендуватимеш студентам для того, аби у майбутньому люди, які читають Стуса і Біблію, не мусили бути на фронтах?
– Я думаю, що люди, які читають Стуса і Біблію, якраз приречені бути на фронтах. Якщо це така війна, як зараз – спроба всіх нас винищити за те, що ми є – то читачі Стуса й Біблії завжди будуть одними з перших, хто не даватиме це зробити. Але це добре. Бо я думав би якраз не про те, що людям читати, аби не опинитись на фронті. Я би дбав, щоб завжди були люди, які не хочуть бути на жодних фронтах, але обов’язково самі туди підуть, якщо доведеться захищатися. На жаль, опинитися чи не опинитися колись в окопах – воно залежить не тільки від нас. Ми можемо подбати хіба про те, щоб це не були окопи загарбницької війни з нашого боку. Але якщо загарбати колись знову спробують нас, то окопів не потрібно уникати. Стус і Біблія цілком можуть бути серед книжок, які підкажуть цей шлях.