Ім’я Ігоря Дикого – уже майже легендарне для сучасної української біологічної науки. Доцент кафедри зоології біологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, учасник чотирьох Антарктичних експедицій, улюблений викладач сотень студентів та учнів, завжди активний дослідник. Саме під керівництвом Ігоря Дикого у недалеких 2019-2020 роках 24-та Українська антарктична експедиція на станції «Академік Вернадський» своїми відкриттями та дослідженнями збагатила українську та світову науку.
Зараз Ігор Дикий – офіцер 125 окремої бригади територіальної оборони, один з тих Захисників, які у самому горнилі бою на луганському напрямку дають відсіч російським зайдам. Незважаючи на постійні запеклі бої, Ігор Дикий переконаний – Україна не лише переможе російського окупанта, а й зможе стати самодостатньою і сильною європейською державою!
Про мотивацію, особисті виклики повномасштабної війни і бачення майбутнього України Ігор Дикий розповів, перебуваючи безпосередньо на передовій російсько-української війни.
– Будучи відомим в Україні, і не тільки, науковцем, викладачем, якого люблять і глибоко шанують студенти, Ви таки вирішили взяти до рук зброю… В який момент повномасштабного вторгнення Ви ухвалили для себе це рішення і чому? Таке рішення – це поклик серця чи зважений логічний вибір?
– До початку повномасштабної війни я практично не тримав зброї в руках і не мав досвіду роботи з нею. Навчаючись на військовій кафедрі за спеціальністю «Хімічна і біологічна розвідка», ми мали інші завдання. Нас навчали працювати з картографічним матеріалом, проводити розрахунки ураження території при ядерному вибуху чи застосуванні бойових отруйних речовин, проводити аналіз повітря, води та ґрунту і т.д. Тому довелося освоювати АК-74 (автомат) нашвидкуруч.
Це був мій зважений логічний вибір. Чому? Тому що, на мою думку, на війну повинні йти люди вмотивовані і які до кінця розуміють, що таке війна. А війна – це перш за все смерть. Я вважаю, що війна – це справа чоловіків та жінок середнього віку, які мають сім’ї, мають життєвий досвід та багаж знань і можуть вміло використати їх в боротьбі з ворогом. Бо, на жаль, як показує досвід, серед наших загиблих Героїв є багато молоді, яка не встигла створити свої сім’ї, народити дітей, побачити світ. Гине найкраща вмотивована молодь, яка не встигла виховати собі гідну заміну, справжніх Людей з великої літери, патріотів, українців, якими були вони…
Поштовхом взяти зброю до рук і залишити аудиторію біофаку стали звірства, які почали чинити рашисти на окупованих територіях, тоді, коли ворог стояв під Києвом. Я просто зрозумів – настав час, коли потрібно відкинути всі справи і зупинити російську орду, поки вона не знищила мою країну і не дійшла до рідного Львова.
– Чи знадобились Вам в нагоді навички, які Ви отримали в полярних експедиціях? І загалом – кажуть, що науковець ніколи не припиняє бути науковцем… Що помічаєте у війні, її причинах і наслідках такого, чого, можливо, поки не бачать інші?
– Так, навички дуже знадобилися! Не лише отримав їх в полярних експедиціях, я ще й тривалий час займався туризмом й альпінізмом. Це витривалість, вміти терпіти важкі умови і головне бути стресостійким, щоб правильно і швидко приймати рішення в екстремальних умовах. Також знадобилося вміння добре орієнтуватися на місцевості, робота з картами, чим і займаюся зараз.
Насправді, як ви кажете, «науковець», але головне – біолог завжди залишається біологом (сміється). Не дивлячись на військові дії, я завжди помічаю свої біологічні об’єкти, рідкісні види тварин чи рослин. Десь в голові занотовую ці спостереження, роблю цікаві висновки для себе. Був кумедний випадок, коли я їхав з хлопцями на авто біля водойм і, сидячи позаду водія, помітив над ставком в польоті великого орла, а саме орлана білохвоста. Я емоційно вигукнув: «Хлопці дивіться орлан, орлан білохвіст!!!» І водій мало не звернув в кювет з дороги. Бо хто не знає, «Орланом» ще зветься ворожий БПлА, який небезпечний і наносить шкоду. Ну і, звісно, вони подумали, що в повітрі я побачив саме ворожий безпілотник. Потім довго разом сміялися з цієї ситуації… бо в момент мого вигуку у хлопців спиною пробігся легкий холодок.
А щодо інших моїх спостережень, то бачу, що в зоні бойових дій рашисти влаштували не лише геноцид українців, а й екоцид нашої території. Побачив на власні очі велетенські масштаби наслідків обстрілів артилерією неймовірно великих площ (спалені ліси, зрізані осколками та понівечені дерева, «місячний ландшафт» від «кратерів» снарядів та мін, спалена бронетехніка по полях і лісах, заміновані лісосмуги і дороги, нерозірвані і розкидані хаотично різноманітні боєприпаси). Це все дуже добре видно з квадрокоптера, коли наші хлопці літають над «нулем» і передають відеотрансляцію для коригування вогню. То вже не кажучи про зруйновані до фундаментів будинків цілі села та міста. Важко уявити, який період часу і які зусилля нам знадобляться, щоб все це відновити або хоча б розмінувати. За оцінками експертів понад 200 тис. кв. км в Україні нашпиговані мінами та боєприпасами. Згідно з міжнародною практикою, один день бойових дій дорівнює приблизно одному місяцю розмінування. А ми вже воюємо практично рік…
– Чи все побачене і пережите змінює світогляд? Що нового вдалося пізнати і відкрити у собі за цей час?
– Якщо чесно, війна особливо не змінила мене. Щоб сказати, що змінився мій світогляд, то ні… Можливо я ще більше переконався в своїх життєвих поглядах. Війна як лакмусовий папірець одразу проявляє всі як позитивні, так і негативні риси людини. І одразу видно, хто є хто.
Зокрема, як показав досвід, «на нулі» сміливо і впевнено роблять свою роботу прості звичайні хлопці різноманітних цивільних професій, на відміну від крутих кремезних качків з брутальними наколками по усьому тілу, які після перших серйозних обстрілів пишуть рапорти на відмову і хочуть до дому. Також тут практично усі стають віруючими. Після першого танкового обстрілу молитися, як уміють, починають й атеїсти… Завжди дотримувався погляду, що людина настільки вільна, наскільки дозволяє її страх!
– Що важливо відчувати і знати про тил, перебуваючи на передовій? Наскільки необхідною є моральна підтримка чи активна діяльність рідних, близьких, колег для того, аби відчувати себе більш впевнено?
– Моральна підтримка для військового дуже важлива. Відчуття надійного тилу – це 50 відсотків перемоги. Пам’ятаю, як нам волонтери з продуктами передали малюнки і сердечка та обереги, намальовані і сплетені дітьми до Свята Покрови. Хлопці були дуже втішені! Кожен отримав своє сердечко в національних кольорах з побажанням дитини. А найбільше, до сліз, вразили відеопривітання співробітників та студентів рідного факультету на День Незалежності, патріотичні пісні та колядки, або волонтерська допомога позашляховиком від моїх однокласників, які довезли його мені на передову. Це по-особливому сприймається в екстремальних умовах бойових дій, надихає та мотивує тебе. Розумієш, що все, що ти робиш, є недаремним. І, звісно, надихає шалена підтримка моїх справжніх друзів та моєї сім’ї, яку відчуваю щодня!
– Одна із найбільших цивілізаційних різниць між українцями і росіянами, на нашу думку, полягає в тому, що вони воюють для того, аби нищити, ми ж боремося за те, щоби будувати і творити. Яку Україну і який світ ми повинні будувати, на Вашу думку? Якою має бути Україна, за яку особисто Ви воюєте?
– Повністю погоджуюся з Вами, що між українцями і росіянами безмежна прірва…. Іноді мені здається, що вони з іншої «планети»… Для мене питання добрих і поганих рускіх закінчилося в перші дні повномасштабного вторгнення в Україну російської орди. А саме, коли я навмисно зайшов на сайт МГУ (Московського університету) і побачив на головній сторінці офіційний лист підтримки так званої спецоперації Путіна, підписаний усім ректоратом. А після подій в Бучі, Ірпені, Гостомелі, Ізюмі та Маріуполі взагалі не вважаю їх людьми…
В ідеалі після нашої перемоги, яка неодмінно настане, було б добре з тих уламків цивільних багатоповерхівок Харкова, Києва, Миколаєва, Дніпра й інших українських міст та сіл, зруйнованих ракетами і танками росіян, насипати на кордоні з рф велетенську стіну, схожу на відому Китайську. Щоб наступні покоління українців бачили і пам’ятали, який сусід перебуває поруч з нами. Адже в тих людей, які сповна не пережили жахи війни, відсиділися за кордоном, або максимум, що відчули в глибокому тилу, – це дискомфорт від виття сирен та вимикання світла, повірте, пам’ять буде дуже короткою…
Тому дуже важливо, щоб ці події докорінно змінили свідомість українців. Цитуючи усім відому фразу Симона Петлюри «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди», дуже хочеться, щоб пройшло повне переформатування нашого суспільства. Впевнений, що всі ці події, які зараз відбуваються, об’єднають нас як націю і ми зможемо побудувати Україну вільну від брехні, корупції, «договорняків», криміналу. Самодостатню й авторитетну Європейську Державу, за яку воюють Збройні сили України щодня і щохвилини, ризикуючи власним життям.