7 лютого 2023 року відійшов у Вічність доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії середніх віків та візантиністики, відомий український історик-медієвіст Леонтій Вікторович Войтович.
Леонтій Вікторович народився у м. Єманжелінськ Челябінської області (Росія) в родині репресованих, батько – Віктор Йосипович Войтович був учасником Першої світової війни, офіцером Української Галицької Армії, боровся за незалежність ЗУНР та пізніше УНР. Матір вченого –Антоніна Томівна була вчителькою, й пізніше на засланні у важкі повоєнні роки, продовжувала працювати педагогом у будинку для сиріт міста Єманжелінська. Леонтій був пізньою дитиною, вже немолодих репресованих галицьких інтелігентів. В ранньому віці малий Левко втратив батька, а згодом – бабусю, тож дитинство було важким – серед бараків, де проживали сім’ї репресованих українців, прибалтів, киримли, калмиків. Незважаючи на це, Леонтій Вікторович завжди з теплотою згадував ці дитячі роки – футбол серед бараків (любов до якого проніс через усе життя), прогулянки териконами з улюбленим собакою, спілкування з дітьми інших репресованих…
З початком «хрущовської відлиги» у 1956 році разом з матір’ю повернувся на рідну Миколаївщину біля Львова, де проживала тітка по лінії матері. Тут закінчив місцеву середню школу у 1967 році. Антоніна Томівна самостійно виховувала малого Леонтія, важко працювала на кількох роботах — на місцевому побуткомбінаті та вчителювала у двох школах, тож малий хлопчик ріс самостійною і допитливою дитиною, проводив багато часу з однолітками на вулиці, читав книжки і навчався.
Тут, серед мальовничих краєвидів Миколаєва на Дністрі, почали закладатися основи наукових і пізнавальних обріїв вченого. А почалося все з невеличкої Біблії, яку малому Левкові подарував далекий родич та парох місцевої церкви о. Володимир Федусевич. Саме з цієї Книги почалося захоплення Левка історією Стародавнього світу, війнами юдеїв з єгиптянами та филистимлянами.
Середина 1960-тих рр. – поступове згортання «відлиги» та початок нового наступу радянської ідеології на все національне, українське, а також це й період коли, діяла негласна заборона на вступ на певні спеціальності дітей та членів родин колишніх репресованих. Не оминула ця доля й Леонтія Войтовича – маючи всі здібності та хорошу самостійну освіту (на рівні дореволюційних класичних гімназій), юнак не міг вступити на історичний факультет.
Як правило, маючи у біографії сумнозвісну графу з позначкою «неблагонадійний/на», діти репресованих обирали вступ на технічні спеціальності. Тож, хлопець подав документи до вступу на механіко-машинобудівний факультет Львівської політехніки на спеціальність «Динаміка і міцність машин»(1967 р.). Леонтій Войтович завжди з посмішкою і теплотою згадував свої студентські роки, викладачів, одногрупників та однокурсників.
Після завершення навчання у 1972 р. працював на різних посадах з технічного забезпечення в лавах радянської армії, а також у виробничому секторі на Закарпатті. У непрості радянські роки Леонтій Войтович завдяки сумлінній праці зумів досягти високих посад провідного конструктора та завідувача сектору Всесоюзного науково-дослідного технологічного інституту ремонту та експлуатації машинно-тракторного парку; працював головним механіком та головним інженером у Берегово на Закарпатті – на одному з найбільших деревообробних комбінатів; за цей час впровадив у серійне всесоюзне виробництво понад два десятки власних розробок, патентів та винаходів. Зі Закарпаттям, де пройшли молоді роки та зрілість, його природою і людьми у Леонтія Войтовича завжди пов’язували теплі спогади.
З середини 1990-х рр. – Леонтій Войтович працював на керівних посадах на Миколаївщині Львівської області (перший заступник голови райдержадміністрації та голови районної ради). Зважаючи на специфіку радянської промисловості більшість тогочасних заводів мали також і військово-оборонне виробництво, тож Леонтій Войтович ніс військову службу, пройшовши шлях від молодшого лейтенанта до підполковника запасу, звідси й – практичне мислення, планування і сумлінне ставлення до обов’язків. З військової служби – й зацікавлення військовою історією, теоретиками військової думки, дослідженнямиісторії війн, зброєзнавства.
З початку 1980-х рр. розпочав під керівництвом академіка Ярослава Ісаєвичастудіювати історію. У 1994 році захистив дисертацію кандидата історичних наук, а у 2001 році – дисертацію доктора історичних наук. Автор більше тридцяти монографій з історії Русі, генеалогії правлячих династій Європи та Золотої Орди, етногенезу киримли, військової історії. За понад сорок років наукової діяльності видав понад 600 наукових праць. У 1994–2002 рр. – старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. У 2002–2006 рр. – професор кафедри давньої історії України та архівознавства, з 2006 року – завідувач кафедри історії середніх віків та візантиністики Львівського національного університету імені Івана Франка, де у видатного дослідника склались теплі і приязні стосунки з викладачами і працівниками, характерним були ввічливе ставлення та майже батьківська опіка у стосунках зі студентами.
Леонтій Войтович завжди наголошував, що його надійним «майордомом» є лаборантка кафедри Ольга Горлаченко, яка була оберегом кафедри за відсутності Леонтія Вікторовича. Підготував цілу плеяду молодих науковців-істориків докторів та кандидатів наук, для яких був хорошим порадником, консультантом і «науковим батьком». Вмів підбадьорити і заохотити, стимулювати до праці, позаяк і сам відрізнявся надзвичайною працьовитістю, оптимізмом, а також за скрутних життєвих обставин вмів дати хорошу і мудру батьківську пораду.
Академічна спільнота Львівського національного університету імені Івана Франка глибоко сумує з приводу смерті видатного історика Леонтія Войтовича. У глибокій скорботі й пошані до світлої пам’яті про нього низько схиляємо голови і висловлюємо щирі співчуття його рідним, близьким і колегам.
Вічна пам’ять…