20 жовтня 2017 року в рамках 17-го Тижня італійської мови (під високим патронатом Президента Італійської республіки) в Науковій бібліотеці відбулася презентація творчого доробку сучасного італійського письменника Сільвіо Перелли.
Цього осіннього дня письменник поділився з присутніми своїми рефлексіям щодо архітектурних форм італійського міста, поєднуючи філософію буття форми в камені з архітектонікою вербального тексту. Свою оповідь письменник розпочав із Неаполітанської галереї – купол і підземелля. Біля галереї височіє храм, тож їхнє поєднання над просторами міста ніби творять певний діалог – промовляння, яке ширяє над полісом. Склепіння стає пристановищем відлуння голосів – дискурс усього коли-небудь сказаного, сплетіння фраз і звуків над містом. Мовчазним і водночас бурхливим спостерігачем постає море на тлі Неаполя, яке уособлює час…плинний час.
Місто і мистецтво художнього слова. Статика й динаміка. Обриси кам’яниць, за словами Сільвіо Перелли, суголосні з пластикою писаного слова, кожна деталь архітектурного шедевру знаходить відголосок у слові, у хисті виразити суть через форму, матерії чи духу.
Надзвичайно яскравою й символічною деталлю в будівлях постають сходи – для когось це сходження вгору, до себе або ж прагнення до Абсолюту, а для когось – сходження вниз, занурення в час. Сходи – це вибір напрямку руху, пріоритетів. Обираючи сходи, людина змушена йти, вона приречена рухатися сходами, які обрала…нехай навіть це буде рух на місці. Слово і рух. Промовляння і тиша в камені. Сходи Неапольської галереї побудовані з вулканічної породи, адже поряд Везувій. Ім’я ж архітектора волею долі історія замовчує. Проте ці сходи для автора – відлуння давнього Вавилона. Але Вавилона вже не існує, а Неаполь живе!
Величні споруди давнього міста нагадують поважні кораблі, що гойдаються на хвилях синього моря. Вони причалюють до берегів або ж вирушають у далеку подорож – символ статики й, водночас, тяглості, тривання в часі. Навіть породи, з яких зведено величне місто для автора є оприсутненням двох дискурсів: вапняк асоціюється для Сільвіо Перелли з Гомером, а туф – з Вергілієм.
Час, який уособлює сонячний годинник на фасаді шпиталю, тяжіє над містом, власне – Tempo vero (точний час…або ж справжній час). І люди, які ходять і не помічають, проте, піднімаючи свій погляд, розуміють – напис промовляє про справді необхідне. Чи справжній час, який для Всесвіту є лише породженням людської уяви, людських умовностей, але людина є мірилом часу, яким не володіє. “Рідко зводимо очі не лише на дерево в місті, а й на різьблене у камені слово. Не помічаємо його. А помітивши – не чуємо того слова. Між нами й античними пролягла не так часова чи просторова прірва, як та, що її хоч як розганяймо колесо, не подолати, – прірва мовчання.” – зазначає український письменник сучасності Андрій Содомора. Дві візії, занурені в античність. Справжність у часі, різьблена у камені, карбована словом. Відтак другий годинник, що височіє на стіні неапольського собору, нагадує таємний код – поділки годинника роблять його схожим на руки, які простягаються з наміром відкрити таємницю – ніби місто подає нам руку, зазначає Сільвіо Перелла.
Віконниці будівель, що схожі на очі людини…Письменник зізнався присутнім, що дуже полюбляє фотографувати (в обговоренні йшлося саме про книгу С.Перелли “Подвійний клік”). І хоч він не професійний фотохудожник, проте його візію світу можна простежити у світлинах – погляд крізь об’єктив, наче крізь вікно, де перед глядачем світ розгортає свої горизонти у два кліки: перший – через об’єктив фотокамери, а другий – власна рецепція. Свій діалог із Неаполем письменник конструює на основі власних світлин, які фіксують моменти екзистенції у місті й екзистенції міста. Погляд крізь призму тиші, коли можна споглядати відсторонено від світу. Медитативна поезія у стрімкості міських вертикалей, що своїми верхів’ями прагнуть дістатись неба.
Тож пропонуємо Вам зануритись у слово, різьблене з каменю, і, озброївшись мелодикою й красою італійської мови, знайти свої потаємні сходи на сторінках книг Сільвіо Перелли.
