Нещодавно відома поетеса, літературознавиця, перекладачка, доцентка кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка філологічного факультету Львівського університету Галина Крук отримала медаль «За сприяння Збройним силам України». Відзнакою Міністерства оборони України викладачку Університету удостоїли за активну волонтерську діяльність, спрямовану на допомогу українським Воїнам, які дають відсіч російському загарбникові.
Про взаємозв’язок волонтерства і літературної творчості, емоції, пов’язані із волонтерством, та саму можливість будувати творчі плани у стані повномасштабної війни Галина Крук розповіла у нашій розмові.
– Які емоції відчуваєте від нагороди?
– Якщо чесно, мені якось незручно за те, що мені дали цю нагороду. Зараз дуже багато людей волонтерить, увесь сенс цього волонтерського руху полягає в тому, що кожний робить те, що може. Залежно від своїх можливостей, від того, в чому чується сильним. Кожний вкладає свій час і свої зусилля в спільну справу. Знаєте, це як мурашник, де кожна мурашка має свій маршрут, свій напрямок прикладання зусиль, свою діяльність і воно все разом складається в якусь злагоджену картину. Це дивовижна річ. Ти когось підтримуєш, хтось десь ще когось підтримує, виникає ланцюгова реакція, так воно якось працює і дає надію і віру в те, що ми справимося.
– Що вас привело до волонтерства?
– Все почалося ще раніше, на Майдані, де я просто прийшла і запропонувала свою допомогу: готувала їжу, сортувала речі. Це було спонтанне рішення – хотілося бути корисною для спільної справи, на барикади мене не пускали, а сцени і віршів було недостатньо.
У 2015-16 роках неодноразово їздила на Схід. У нас були такі письменницько-волонтерські поїздки. Ми їхали з книжками, з якимись вітамінними наборами, ліками, засобами гігієни, усім тим, чого на фронті постійно бракувало. Довозили потягом чи «Новою поштою» до Харкова, а вже звідти бусами із харківськими волонтерами організації «Доброчинець» під егідою Ольги Різниченко – у конкретні підрозділи. Це були часи ще до Мінських угод, коли журналістів чи волонтерів могли спеціально обстріляти, задля більшого медійного ефекту. Тому іноді доводилося їхати у військових одностроях і в бронежилетах, щоб не привертати зайвої уваги ворога. Спека, а ти в формі, берцях, бронежилеті, який важить 10-12 кг і не дуже припасовується до жіночої фігури із певними виступами. Пригадую ті поїздки через усю Донеччину, відтоді пам’ятаю всю ту географію в деталях – Мар’янка, Водяне, Піски, Карлівка, Бахмут, шахта «Бутівка», Красногорівка, Білогорівка, Попасна, Урзуф, Мелекіно, Широкине, «Республіка міст», місцевості, від частини з яких зараз не залишилося майже нічого, крім руїн. Це був дуже важливий досвід для мене як для людини і як для письменниці, я хотіла бачити це все на власні очі, спілкуватися з військовими, які підходили впритул до смерті, розуміти, як це, бути долученою, допомагати.
Після 24 лютого повернулася до волонтерства якось спонтанно, це був спосіб реагувати на ситуацію і справлятися із тривогою перед невідомістю. 25 лютого я відпровадила чоловіка в частину і почала думати, чим і де можу бути корисною. Напевно, я з тих людей, кому треба щось робити, щоб подолати стрес. Я не знала, куди себе подіти, єдиний спосіб – це щось робити, діяти.
Спершу потрібна була термобілизна в підрозділ синового друга. Я швиденько скупила, що було на той час в роздрібній торгівлі, а далі вже довелося замовляти відшив. Потім попросили для іншого підрозділу тактичні рукавиці і наколінники, ми їх везли спочатку з Польщі, потім з Німеччини, а коли і там закінчилися, то замовляли в Іспанії та Туреччині. Плечопоясні системи, підсумки, бронежилети, турникети і тактична медицина, тепловізори і прилади нічного бачення, складна тактична оптика тощо. Я кажу «ми» – бо завжди це були колективні зусилля і ціла логістична система з багатьма підпунктами: одні люди долучалися до збірки, інші – допомагали це замовити і потім привезти-передати в Україну, ще інші – везли чи передавали в підрозділи. Але все це організовувати, координувати, брати на себе відповідальність за закупівлі вимагало чиєїсь голови та ініціативи.
Бували різні форсмажорні ситуації – щось не доїхало, щось «зависло» на кордоні і треба було зустрічати. Якось мені привезли 3 велетенських коробки з п’ятдесятьма американськими аптечками від українських пластунів Мюнхена і просто розвантажили під будинком, а я сама-одна і ні носити їх поштучно, ні стояти над ними, бо розумієш, які вони цінні. Доки винесла все це, надірвала спину. Довелося пообіцяти своєму мануальному терапевту, що більше таких подвигів не робитиму. Або пригадую, коли треба було переслати кілька бронежилетів, то довелося один вдягнути на себе, а два інші взяти в руки, бо інакше я би цього не дотягнула.
– Зв’язок вашої творчості та волонтерства, який він?
– Фактично з першого тижня був великий запит з-за кордону на матеріали і пояснення, що відбувається в Україні, чому на нас напали, як можна нам допомогти. Тому довелося відразу включатися і щось розповідати, писати, пояснювати. Пригадую, не раз давала інтерв’ю різним іноземним медіа чи виходила в прямий ефір зі знімальною групою грузинського телебачення з двору біля свого будинку.
Лише в кінці квітня я наважилася вперше поїхати за кордон на літературний фестиваль, і то при умові, що там буде можливість говорити про війну в Україні, про наші потреби. Невипадково ця перша поїздка була в Литву, яка нас дуже підтримує. Загалом за рік, це я потім підрахувала, було близько 30 поїздок і виступів в різних країнах – інтерв’ю, дискусії, виступи на телебаченні та радіо, виступи на фестивалях, зустрічі з офіційними особами, від яких залежала допомога Україні. Були спільні читання з західними авторами, які хотіли таким чином підтримати нас. Часто доводилося спростовувати наративи російської пропаганди, яка перевертала все з ніг на голову або пояснювати елементарні речі, чому гасло «ні – війні!» не здатне її зупинити, а західний пацифізм зараз – це просто дозвіл росії нас убивати. Коли ми оголошували під час таких зустрічей рахунки для підтримки української армії, закордонна аудиторія на початку реагувала, скажемо так, дивно. Бо вважала, що вони не можуть і не хочуть давати гроші на мілітарну підтримку, лише на гуманітарні цілі. Доводилося терпляче пояснювати, що наша армія складається в вчорашніх цивільних і без захисту армії нас просто знищать усіх і не буде ніяких гуманітарних цілей.
Були і дуже поважні зустрічі. Скажімо, коли ми їздили з делегацією українського ПЕНу. У нас були зустрічі у штаб-квартирі ООН, з конгресменами та сенаторами Сполучених Штатів Америки, в адміністрації Байдена. Такі важливі і представницькі заходи організував американський ПЕН, це була добра нагода пояснювати та просити про допомогу для України і нашої армії. Окремою темою звучала потреба фіксування злочинів проти людей та культури, які чинить росія в Україні, потреба виходу української культури з тіні російської та багато іншого. Але звісно, надважливою всюди була тема підтримки української армії. У червні я мала зустріч із міністеркою культури Данії, де розповідала про ситуацію в Україні, гуманітарні наслідки війни та проблеми, із якими ми зіштовхуємося в сфері культури.
– Які Ваші творчі плани після перемоги України?
– Ми всі зараз живемо в дуже короткій перспективі. Всі творчі плани залежать від того, як будуть розвиватися події на фронті, як Україна буде давати собі раду з цим в тилу, яка допомога від кожного з нас буде потрібна. Тому варто берегти сили і розплановувати їх на довгу дистанцію, щоб бути в ресурсі тоді, коли виникнуть наступні виклики. Ще із самого початку, із 24 лютого, мені страшно від стратегії позитивних новин, найгірше, що може бути – це недооцінити ворога. Не варто мати ілюзію, що перемога буде скоро. Страшна ціна, яку Україна платить щодня в цій війні, вимагає від нас всіх зібратися з силами і працювати на перемогу, доступними кожному способами, стільки часу, скільки буде тривати ця війна. Ми всі всередині війни, навіть ті, хто вивіз дітей і намагаються їх тримати подалі від війни. Вона нас усіх підточує. Останні місяці я відмовлялася від публічних виступів, тому що чоловік в госпіталі, тому що я була виснажена шаленим графіком поїздок. Але бачу, що треба знову включатися в роботу, залишивши на якесь неокреслене майбутнє розкіш рефлексування, розкіш осмислення, розкіш художнього письма, в якому можна буде вийти за межі війни, поквитатися з нею, забути про неї. Поки-що така розкіш недоступна.
