26 березня 2024 року у Львівському національному університеті імені Івана Франка відбулося чергове засідання Франківського щомісячного міждисциплінарного наукового семінару «Перехресні стежки», на якому з доповіддю «Тарас Франко і комеморативні практики радянської доби» виступила директорка Інституту франкознавства Львівського університету, докторантка кафедри української літератури ім. акад. М. Возняка Наталія Тихолоз.
Модерував засідання знаковий франкознавець сучасності, доктор філологічних наук Микола Легкий, який у вступному слові закцентував увагу на тому, що, як правило, нелегко дітям видатних особистостей розбудовувати власну долю, а тим більше в обставинах радянської дійсності, як це трапилося з двома синами Івана Франка. Дослідження життєписів дітей Івана Франка, які наполегливо здійснює Наталія Тихолоз, завжди новаційні, глибоко наукові і стають важливим чинником для нашого національного самоусвідомлення й самоствердження. Тож черговий виступ, на його думку, також відкриє для слухачів нову перспективу сприйняття Франкового роду.
Доповідачка розпочала свій виступ згадкою про те, що присвячує свою доповідь 135-ій річниці від дня народження Тараса Франка, який, як відомо, народився 9 березня, як і Тарас Шевченко.
Наталія Тихолоз відразу витлумачила, що таке комеморація та комеморативна практика – самоусвідомлення суспільства та спосіб конструювання колективної ідентичности через інтерпретацію й репрезентацію минулого засобами музейництва, святкування пам’ятних дат, різні меморіальні церемонії, культурно-масові заходи тощо.
Надалі науковиця закцентувала увагу на трагічній долі Франкового сина Петра, якому судилося стати засновником Музею Івана Франка у Львові, але який після нападу Німеччини на Радянський Союз безслідно зник після того, як 28 червня 1941 р., за півмісяця до смерті матері – Ольги Франко з Хоружинських, його разом із Кирилом Студинським та професоровою дружиною навіки, у безвість, «евакуювали» зі Львова. Наталя Тихолоз розповіла про численні намагання родини відшукати Петра Франка (зокрема дружини Ольги Франко з роду Білевичів), але всі пошуки не мали успіху. Тому єдина і найпереконливіша версія про П. Франка та родину Студинських, що їх, найвірогідніше, невдовзі після вивезення зі Львова розстріляли «за націоналістичні ухили». Імовірне фатальне завершення їхньої долі обростає різними здогадними гіпотезами, сумнівними свідченнями, легендами.
Після розправи над одним «живим нашадком», по закінченні Другої світової війни, радянська влада переорієнтовує свої пріоритети на іншого сина класика українського письменства – Тараса Франка. Енкаведистська опіка Тараса, на щастя, не закінчилася його зникненням, фізичним знищенням або засланням до Сибіру, але він також був внесений до списку «націоналістів» і сповна відчув, як така репутація позначалася на долі громадян «необъятной родіни». Спочатку Тараса Франка в 1946 р. ввели до наглядової ради Музею Івана Франка у Львові, а потім, після Петра Карманського, у січні 1947 р. призначили його директором.
Як директор Тарас Франко зробив чимало, зокрема, організував придбання меморіальних речей, які належали батькові, поставив перший пам’ятник І. Франкові поблизу музею (заслугу в цьому собі потім приписував спеціально приставлений до нього заступник директора І. Кияшко), організовував численні науково-пошукові експедиції місцями Івана Франка, зокрема на Дрогобиччину, до Калуша та деінде. Але всі його зусилля над організацією експозиційного контенту відповідно до ідеологічних вимог (як цього вимагала представники комуністичного режиму) закінчувалися для Тараса численними зауваженнями, рекомендаціями, приписами щодо оновлення, а врешті й цілковитим фіаско – скандальним звільненням 1949 р. спеціальною постановою із загальновідомим переліком «гріхів» супроти народу і радянської держави. Прислужилися цьому, зокрема, і сигнали сексотів, які в доносах повідомляли про дивацькі міркування Франкового сина про батька. Наприклад, під час одної екскурсії він звернувся до учасників: «Ви думаєте, друзі, що мій батько був бідняком і комуністом, але ж він ніколи комуністом не був». За іншої нагоди він сказав екскурсантам, що його батько ніколи «не був письменником-демократом, як його совіти називають» і що «російську літературу не любив». Згадала доповідачка і про «мандрівку» особистої бібліотеки Івана Франка, яку начебто передали із Львівської бібліотеки АН УРСР до музею, але вона, за дивним збігом обставин, «замандрувала» до Києва (як виявилося, академік О. Білецький зумів добитися спеціальної постанови про перевезення всіх архівів українських класиків до сховищ Інституту літератури у Києві).
Отож надалі Тарасова доля завела його (за задумом радянської влади) до столиці Української РСР – Києва. Н. Тихолоз докладно охарактеризувала «місію», яку придумали Тарасові Франку енкаведисти, про різні перипетії його наукової діяльності (захист кандидатської дисертації «Іван Франко і Борислав» (1953), упорядкування книжки статей І. Франка «Проти Ватикану» (1953) (тут, зокрема, ішлося про сфальсифікований вірш «Папі в альбом», якого приписували письменникові, але син Тарас категорично висловився: «…Я вважаю, що такого вірша у І. Франка не було хоча би тому, що в передсмертні дні людина зайнята важливішими справами, аніж вірші»). Закцентувала доповідачка і на франкознавчих пошуках Тараса Франка, згадала про участь у відзначенні 100-річного ювілею, написанні низки спогадів, у яких він прагнув створювати безпосередній, людський образ «живого» І. Франка, про дружнє, безпосереднє спілкування з працівниками кабінету франкознавства Львівського університету (в архіві збереглися його листи та рукописи статей) тощо. Виступ супроводжувала концептуально укладена, багато ілюстрована презентація (документами, світлинами та малюнками самого Т. Франка), яка істотно доповнювала змістовність доповіді та пожвавлювала її сприйняття. Цікаво, зосібна, прозвучало зацитоване (зі «Справи-формуляра») спеціальне розпорядження начальника 5-го відділення МДБ УРСР від 4 грудня 1950 р. про «політичний зміст преїзду Тараса Франка до Києва», присвоєння йому ступеня кандидата філологічних наук, виділення йому окремої квартири і введення до редколегій із видання батькових творів (прикметно, що така зміна у ставленні сталася через рік після його брутального звільнення з посади директора музею). Цікавим підтвердженням непростого норову Франкового сина є «свідчення»-донос агентки «Вікторової» 1952 р. про статтю, яку Т. Франко написав до книги епістолярію І. Франка: коли її розкритикували, він навідріз відмовився її переробляти. Про особливості його іронічної, іскристої натури свідчать і інтимні самоокреслення в епістолярії до близьких за духом йому людей: «Тарас Франкознавець», «Тарас НЕ Іванович», «Тарас Юродивий», «Тарас Єретик».
Після виступу до прелеґентки поставили чимало запитань і відбулося жваве обговорення доповіді, у якому взяли участь Лариса Бондар, Михайло Гнатюк, Зоряна Купчинська, Богдан Тихолоз, Євген Нахлік, Ганна Кость, Микола Легкий, Зоряна Дрозда, Ігор Медвідь, Юрій Горблянський, Валерій Корнійчук та ін.
